Він спішив жити…
Я не знаю, як Ігор Музика приймав рішення піти на війну. Не знаю, що відбувалось у його голові і скільки часу він зважував це непросте рішення, адже точно знаю, йому ніколи не доводилося воювати. Він не вмів і не хотів вбивати. Та спекотні події на сході України різко відкоригували його подальшу долю. Рішучий та вольовий юнак не зміг стояти осторонь, коли Вітчизні знадобився його захист. Йому на той час було 24 роки. І ні вмовляння матері, ні бабусині сльози його не змогли зупинити. 
За плечима вже був Миколаївський політехнічний коледж і здобута спеціальність – технік-механік. Свого часу пройшов і строкову службу у військових частинах А1414 та А2320. Мріяв про контракт із ЗСУ. Закінчивши один з найстаріших морських навчальних закладів України «Морехідну школу» (відокремлений підрозділ Київської державної академії імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного «Миколаївське професійно-технічне училище») та отримавши диплом робітника водного транспорту і документи міжнародного зразка, він не втрачав надії стати військовим.
29 січня 2015 року був призваний за мобілізацією до в/ч В 3416 (с. Ульянівка), де на Широколанівському полігоні пройшов військову підготовку, а вже 14 березня 2015 року був зарахований старшим солдатом до 72-ї механізованої бригади і разом з побратимами відправився в зону проведення антитерористичної операції.
«Коли дізналась від рідних, що Ігор виїхав на схід, місця собі не знаходила, - почала свою розповідь згорьована бабуся Тетяна Леонідівна Музика, коли ми завітали в село Дмитрівку, де зростав хлопчина разом з бабусею, де закінчив Дмитрівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів, і звідки пішов у доросле життя. – Доля не пестила мого внука, і я це добре розуміла. Так вже сталося, що ні батьківської турботи, ні материнської любові він не зазнав сповна. Але попри всі перипетії життя, він любив і тата, і маму своєю, тільки йому зрозумілою любов’ю. Зростав трудолюбивим хлопцем. З раннього дитинства він мені завжди допомагав. Чи город скопати, чи в саду та винограднику попрацювати. І я за це йому була вдячна. А ще дуже любив рибалити. Підрісши вставав спозаранку - і на лиман. Коли гарний улов був, то й мене кликав на допомогу. Так і жили. Часом не просто було, коли Ігор ділився своїми болями та переживаннями Але я завжди намагалася якось його втішити, допомогти. Радувалась перемогам внука. Ми часто говорили про життя, про плани на майбутнє. Він з дитинства навчився все вирішувати сам, не чекаючи допомоги. Нелегко йому було. Та проте це не завадило йому бути добрим, людяним та співчутливим. Він мав велике прагнення чогось досягти в житті. І це, дякувати Богу, йому вдавалося. Він спішив жити. Спішив пізнавати. Спішив відкривати для себе все нові і нові горизонти. Де б він не був. Чи то в Миколаєві, чи в Криму, він завжди повертався до рідного дому, до лиману, до друзів, до рідних та близьких йому людей. Повертався, щоб втішити, звеселити, підбадьорити. Хоча й сам ще так потребував сторонньої підтримки. Мріяв про те, що з часом відремонтуємо будинок, перекриємо дах. Не так сталося, як гадалося…»
Гіркі сльози не давали говорити, коли бабуся розповідала про тяжке поранення свого рідненького внука під Волновахою. Ще в суботу він подзвонив до неї. Говорив, щоб не хвилювалась, що у нього все добре. Та вже в понеділок тяжко пораненого його доставили до Дніпропетровського госпіталю.
«А мені снився сон, що приходить він ввечері з села, лягає на ліжко і відвертається. Я до нього, а він ввесь горить. Прокинулась і вже не можу до ранку дочекатись. Очі так і не зімкнула. А вранці подзвонила його мама Анжела Миколаївна і сказала, що він у шпиталі. Я думала, що дочекаюсь пенсії і зразу поїду. Відчувала, що повинна бути поряд. Знала, що йому відірвало руку, і що позаду вже кілька тяжких операцій». Лікарі ще дев’ять днів боролись за його життя. Але множинні осколкові поранення голови не дали шансу жити і 6 травня 2015 року у шпиталі перестало битись серце юного захисника.
«Він мене називав так ніжно «Буня». І наче передчуваючи біду, одного разу сказав: «Якщо зі мною щось трапиться, то забери мене в Дмитрівку». Але не судилось. Ігоря поховали в селі Куцуруб на сільському кладовищі. Я при нагоді їду туди, аби поговорити з ним, поплакати, і якось наче трішки легше на душі стає. Він теж приходить до мене. Але, на жаль, лише у снах…» - з гіркотою, ледь чутно закінчувала бабуся свою розповідь.
Як згадувала при зустрічі класний керівник Ігоря, вчителька української мови та літератури Валентина Миколаївна Ковальова, без Ігоря Музики вона не уявляла свого класу. Він був лідером. Клас складався зі справжніх козаків: 12 хлопців і дві дівчинки. Тож юнаки відстоювали і честь класу, і честь школи, як в районі, так і в області.
«Пригадую, як одного разу Ігор поїхав на конкурс читців поезії Тараса Григоровича Шевченка, - продовжила з гордістю вчителька, - то сам Дмитро Дмитрович Кремінь, який був присутній на конкурсі, не втримався, щоб висловити слова вдячності Ігореві за емоційність, адже ліричні і тужливі рядки лилися в хлопця з самого серця і западали в душу. Хлопцеві цього дня вручили цінний подарунок – годинник. В нашій школі проходить багато заходів, що присвячені як новорічним та різдвяним, так і державним святам. Ігор був завжди їх активним учасником. Спортсменом він теж був чудовим. Любив футбол. Та найкраще вмів боронити власні ворота. Тому команда завжди перемагала. Був ввічливим та поважав старших. Сам Бог дав хлопцю прожити молоді роки красиво і феєрично. Мав багато друзів. Вмів знайти вихід з будь-якої ситуації. Він вмів дарувати хвилини щастя. А ще - дуже гарно танцював, якось по-особливому він кружляв у прощальному шкільному вальсі. Всі милувались. Ні в кого навіть гадки не було, що вже за кілька років він піде боронити рідну землю від російського агресора. Ми схиляємо голови перед його Мужністю, Сміливістю та Відвагою. Болить душа, що вже з ним ніколи не зможемо поговорити ні про дружбу, ні про друзів, ні про плани. Він пішов з життя Героєм. Сьогодні його фото у музейній кімнаті. Світла пам'ять залишиться назавжди у стінах рідної школи, адже він всього себе до кінця віддав за нас, за країну».
Його життя, спалахнувши яскравою зіркою, так швидко згасло. Та його сяйво навіки буде в серцях його побратимів, рідних і близьких. Слава Герою!
С.М.Мандибура
