Біографічні нариси про загиблих героїв Миколаївщини

Шлях звитяги…

…И если умирает человек,
С ним вместе умирает целый свет.
И первую любовь, и первый бой –
Все это забирает он с собой…

Черговий раз пересвідчуємось, що справжній патріотизм – це не високопарні слова, не емоційний прояв справедливого гніву до загарбників та гарні промови про любов до України, а спокійна професійна праця кожного на своєму місці. Вона, і тільки вона, наблизить нашу перемогу над віроломним і жорстоким ворогом. А подвиг, самопожертва, усвідомлене, осмислене покладання власного життя заради своєї Батьківщини, рідних, друзів – це лише вищий прояв патріотизму в повсякденному ратному труді. І, нажаль, подвиг завжди потрібен там і тоді, де і коли потрібно перекривати ціною свого життя чиїсь прорахунки, бездарність, а то і просто злочин. Підтвердженням цього є життєвий шлях нашого земляка Сергія Миколайовича Єрошенка.
Сергій Єрошенко народився 15 липня 1974 року у селі Новоселівка Березанського району Миколаївської області. Звичайна біографія, яка не віщувала якихось крутих зламів – до восьмого класу навчався в середній школі в селі Лимани, дев’ятий – десятий класи – в школі смт Березанка. З вересня 1991 по листопад 1992 року здобував середню-спеціальну освіту у Білгород-Дністовському технікумі технології риби та морепродуктів за спеціальністю «технік-технолог». З 1992 по 1994 роки була служба в лавах Збройних Сил України, яку Сергій проходив в артилерійській частині у Дніпропетровській області і завершив у званні старшого сержанта, заступника командира взводу. Після закінчення військової служби він завершив навчання у технікумі і протягом п’яти років працює матросом, потім старшим матросом на рибопереробному судні СДП «Атлантик». Ще один рейс і Сергій Єрошенко повинен був зайняти посаду помічника капітана, але доля розпорядилась інакше – він переходить на роботу, пов’язану з зерновим господарством і працює в подальшому на ряді елеваторів Миколаївської області: Новоселівський елеватор, морський порт, Варварівський елеватор, термінал підприємства «Нібулон» в річпорту, а потім знову Новоселівський елеватор. До речі, саме під час роботи на елеваторі у 2002 році він познайомився з майбутньою дружиною Ольгою В’ячеславівною. В жовтні 2013 року Сергію на Новоселівському елеваторі запропонували посаду старшого майстра. Дружина Ольга В’ячеславівна згадує, що де б не працював Сергій Миколайович, він визивав загальну повагу колективу, був спокійним, врівноваженим. доброзичливим, людиною, яку звичайно називають «майстром на всі руки». Здавалося б, життя повністю владналось, у сім’ї підростає маленький син, якому в січні 2014 року виповнилось два роки, спокійне розмірене владнане сімейне буття, плани на майбутнє… Але тут у тихе, затишне, сімейне життя постукала біда – на українську землю вдерся непроханий «брат» з Півночі.
23 березня 2014 року Сергій Миколайович Єрошенко отримав повістку з військкомату і вже вдруге в житті для Сергія розпочалися воєнні будні – перепідготовка в Миколаєві та на Широколанівському полігоні. 7 травня в складі 1-ї батареї гаубичного дивізіону 79-ї окремої аеромобільної бригади він був направлений до Придністров’я, а після 14 травня – на південь Херсонської області, де виникали загрози вторгнення ворога. Звідти шлях військової частини Сергія Єрошенка проліг на Схід України – в Донецьку та Луганську області, де в цей час точилися запеклі бої з сепаратистами та найманцями.
Справедливості заради слід визнати, що військова логістика, робота тилових служб в Збройних Силах знаходилась на надзвичайно низькому рівні. Саме ця обставина найбільш рельєфно показує героїзм, самопожертву і, якщо можна так сказати в даній ситуації, винахідливість наших воїнів. Не було елементарних речей, навіть хліба, і тому Сергій в цих умовах почав випікати хліб, коржики для підрозділу. Розконсервовану техніку своєрідно приводили до ладу – з трьох БТР збирали один. Суцільні муки були з боєприпасами – снаряди та патрони були покриті іржею. «Що вони там думають, у нас хлопці гинуть!» - цілком справедливим було нарікання Сергія Єрошенка на цей безлад.
В той же час, за словами командира взводу, старшого офіцера батареї з позивним «Буг», дисципліна для Сергія була на першому місці – безумовне виконання наказу, дисциплінованість і акуратність аж до дрібниць в роботі і несенні служби, в бойовому чергуванні дозволили уникнути безглуздих втрат у підрозділі, як це мало місце в інших військових частинах саме із-за слабкої дисципліни. Разом з тим йому були притаманні дружелюбність у ставленні до бойових товаришів, почуття гумору, відповідальність та обов’язковість.
Той же офіцер з позивним «Буг» зазначав, що весь початковий період війни на Сході України можна образно назвати «битвою артилерій». Зважаючи на величезне значення в бойових умовах гаубичної артилерії (а ворог на собі відчув потужність 122-мм гаубиць, командиром однієї з яких і був Єрошенко), дивізіон придавали для підсилення ротно-тактичних груп різних бригад – зокрема 72-ї, 25-ї, 30-ї. Через Амвросіївку, де дислокувався штаб бригади, 79 ОАМБ разом з 25-ю бригадою розпочали похід з півдня на північ вздовж кордону через Маринівку, Саур-Могилу, Дякове на Червонопартизанськ. Саме в цей час в червні – на початку липня 2014 року тут йшли запеклі бої. Зокрема, в так званому південному, або «ізваринському» котлі в оточення потрапили декілька бригад, які протягом 21-23 днів обстрілювались військами сепаратистів, очолюваних сумнозвісним «Бєсом» (Безлером). З 1 липня безперервно вівся обстріл ротної тактичної групи, до складу якого входила батарея Сергія. Був поранений командир батареї, майже половина бійців.
Трагедія сталася 13 липня 2014 року під час бою за висоту 107,7 біля села Власівка (неподалік від Ізварино і Краснодона, між якими сепаратисти завозили техніку з Росії на територію України). Восьмеро бійців бойового розрахунку гаубиці на чолі зі старшим сержантом Єрошенком несли чергування на висоті. Вирити окопи в сланцевому грунті було практично неможливо. О 8 ранку 13 липня розпочався шалений обстріл висоти з боку сепаратистів з мінометів та ПТРК, при цьому ворог почав глушити всі засоби зв’язку. Одна з ворожих мін пробила перекриття бліндажу і вибухнула.
Вижити в тих умовах артилеристам практично було неможливо. Два бійця чергового бойового розрахунку, в тому числі Сергій Єрошенко, його бойовий побратим і земляк із Миколаєва Олександр Костюшко загинули від численних ран. Тіла героїв бойові товариші через Дякове (куди перебрався штаб 79-ї бригади) та Амвросіївку переправили на батьківщину загиблих. 17 липня 2014 року Сергій Миколайович Єрошенко, який не дожив двох днів до свого сорокаріччя, був похований у місті Миколаєві.
Смерть героїв не була даремною – через кров і смерть відбувається своєрідний катарсис – відродження української армії через своєрідне очищення у вогні боїв – постає дійсно державний народ! Україна ніколи не забуде тих, хто ціною власного життя зупинив озвірілого ворога, захистив своїх рідних і близьких, свій рідний край. І те, що покидьки всіх ґатунків не хазяйнують у нашій домівці – це їх заслуга. Низький їм уклін і вічна пам'ять від нинішнього і прийдешніх поколінь.
Указом Президента України від 8 вересня 2014 року № 708/2014 Сергій Миколайович Єрошенко був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. В с. Лимани та смт Березанка на будинках шкіл, де вчився майбутній герой, встановлені меморіальні дошки, слова яких звернені до всіх нас, живих – Пам’ятайте!

 Макарчук С.С.

«Хто, якщо не я!»

«Смерть забирает каждого –
Грешного и безгрешного,
Но в первую очередь она забирает
Самого сильного, самого храброго,
самого нежного…»

Країна – це перш за все люди, які її захищають. Мужність, героїзм та самопожертва багатьох воїнів-українців, які відстоюють незалежність своєї Батьківщини в зоні проведення антитерористичної операції, об залізну стійкість яких в безсилій люті розбиваються атаки терористів та найманців, що найкраще підтверджують ці слова. Але героїзм проявляється не тільки у відкритому бою з ворогом, це – крім усього повсякденна, чесна і професійна робота в умовах постійної смертельної небезпеки.
Наш земляк Алдошин Максим Олександрович був серед перших, хто встав на захист України від зовнішньої агресії, її суверенітету та територіальної цілісності. Його метою в житті була служба в армії, тому після закінчення політехнічного технікуму він в 2010 році вступає до Луганського університету МВС ім. Дидоренка, а після того як перейшов на V курс за контрактом йде до Збройних Сил. Вчився добре, був принциповим і не шукав легких шляхів у навчанні. Та драматичні події початку 2014 року внесли свої корективи в життєві плани.
Максим, хоча зовні й не показував бажання потрапити до зони АТО, сам зголосився поїхати туди як солдат-контрактник військової служби правопорядку в першій шістці. Незважаючи на те, що він був без п’яти хвилин офіцер, після запитання «Хто бажає?» - першим вийшов із шеренги. На відмовляння матері слідувала одна відповідь – «Хто, якщо не я!»
Відрядження Максим відбував у самому епіцентрі антитерористичної операції в Донецькій області, де він був водієм-стрільцем групи охорони військової служби правопорядку. Навіть в тих важких умовах проявляються такі риси характеру Максима, як доброзичливість у ставленні до товаришів по службі та надзвичайна відповідальність. Командир дивувався – «Як так може бути, йде війна, а твій УАЗ блищить чистотою?»
Трагічний випадок стався 7 серпня 2014 року в районі м. Амвросіївка Донецької області. Напередодні від Донецької прокуратури надійшло повідомлення про можливі правопорушення з боку військовослужбовців блокпосту поблизу м. Первомайськ, з метою перевірки та з’ясування обставин на блокпост виїхали майор юстиції М.Ю. Кондратьєв, молодший сержант І.О. Діордіца, старший солдат М.М. Трачук та водій-солдат М.О. Алдошин на автомобілі «УАЗ-3151».
Приблизно через 40 хвилин після прибуття на блокпост М.Ю. Кондратьєв наказав їхати разом з ним до села Піски, причому мету поїздки не повідомив. Неподалік залізничного мосту автомобіль потрапив під кинжальний обстріл бандитів з лісосмуги з обох сторін дороги. Майор М.Ю. Кондратьєв відразу отримав смертельне поранення в голову, інші військовослужбовці – поранення різного ступеня. Максим Алдошин, незважаючи на важке поранення намагався від’їхати з місця обстрілу, при цьому декілька разів втрачав свідомість.
Від’їхавши приблизно 1 км, їх автомобіль врізався в металевий відбійник з боку водія. Молодший сержант Ігор Діордіца намагався надати медичну допомогу іншим, сам маючи серйозне поранення в шию. На трьох бійців була лише одна ампула з ліками, і вони робили уколи до підходу допомоги, доки не зламалася голка. Під обстрілом з боку терористів прибулим рятувальникам вдалося вивезти М.М. Трачука та І.О. Діордіцу, Максима ж, який відповз на 400 м від місця події, знайшли пізніше та важко пораненого доставили в лікарню м. Красноарміськ. Там він і помер від множинних відкритих ран з урахуванням плечової артерії.
Чи обірвалось би життя Максима, якби не халатність і бездіяльність тих, хто зобов’язаний був провести розвідку прилеглої до блокпосту території? Питання риторичне.
На жаль, смерть забирає в першу чергу найкращих, найсміливіших, найхоробріших. В пам’яті всіх хто знав Максима, він назавжди залишиться людиною веселою, доброю, небайдужою до проблем інших. З трьох років навчився читати і з книгами ніколи не розлучався. Любив музику, написав 17 пісень, одна з яких написана в 2013 році про маму. Особливою пристрастю Максима був спорт. Друзі любили його за готовність прийти на допомогу, за оптимізм і веселу вдачу.
Біля Миколаївського політехнічного коледжу посаджені калини та дубова алея, названа в честь випускника. Указом Президента України від 08.09.2014 № 708/2014 «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня Алдошина Максима Олександровича (посмертно). Нехай же вони завжди нагадують про таке коротке, але яскраве життя та героїчну смерть за Україну. Вічна йому пам'ять і низький уклін нинішніх і прийдешніх поколінь.

Макарчук С.С.

Він став щитом між нами і війною

Іван Антошин з’явився на світ 8 Березня 1981 року - в Міжнародний жіночий день, коли все жіноцтво милувалось ніжними мімозами, а Тетяна Олексіївна - новонародженим сином. Він був другим сином у родині, але материнської любові та тепла вистачало обом. Змалечку Олексій та Іван були нерозлийвода. Вже навіть коли подорослішали і старший поїхав навчатись на кадрового військового, знаходили час аби поспілкуватись. Рідним тоді і на думку не спадало, що вже за кілька років мирне місто Щастя на Луганщині принесе в родину гіркоту втрати найдорожчої людини – Івана Миколайовича Антошина.
Він змалечку ріс добрим та щирим хлопцем. Мріяв стати військовим як батько Микола Іванович та брат Олексій. На його обличчі завжди була усмішка. Умів радіти життю. А його руки завжди щось майстрували. Змалечку Іван був з технікою на ти. Коли підріс і почав у підвалі будинку перший свій мотоцикл збирати, то вся дворова ватага ні на крок від нього не відступала. Всім кортіло подивитись на залізного коня. А йому крутити ключем різні гайки було за іграшку. Руки мав золоті. Але й до навчання відносився відповідально.
У 1999 році Іван успішно закінчив Очаківську середню школу №2 та у 2000 році вступив до Одеського інституту сухопутних військ. Після закінчення був направлений для проходження служби на Харківщину в 92-у окрему механізовану бригаду. В частині Іван Миколайович дослужився до капітана і був командиром 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону. За бездоганну службу нагороджений ювілейними медалями – «10 років сумлінної служби» та «15 років Збройним Силам України».
«Додому приїжджав не часто, але без діла не сидів. Я і сьогодні в яку кімнату не загляну, все бачу до чого торкались вмілі руки мого рідненького хлопчика - розповідає мати. Мені так сьогодні не вистачає його турботи, посмішки, щирого слова». Не зміг пережити втрату сина його батько і вже за рік відійшов у вічність.
З перших днів проведення антитерористичної операції 92-а механізована бригада в бойових діях участі не брала. Залишалася в місці постійної дислокації для оборони Харківського напрямку в разі просування російських військ в глиб країни. В серпні 2014 року бойова група цієї бригади все ж відбула з Чугуєва в район проведення АТО. Сьомого серпня разом з побратимами виїхав для виконання завдання за призначенням і Іван Антошин. Та вже 14 вересня 2014 року в районі міста Щастя Луганської області під час розвідування прилеглої території потрапив на ворожу мінну засідку, яка і забрала його життя.
Під час церемонії прощання з Героєм, що відбулась у військовому містечку Очакова заступник командира 92-ї окремої механізованої бригади по роботі з особовим складом Олександр Тимофійович Васильківський наголосив, що за час проходження служби, капітан Антошин сумлінно та чесно виконував свій військовий обов’язок, завжди діяв професійно та рішуче. Був і залишається прикладом служіння Україні для своїх підлеглих. Він був відмінним командиром, тому й на передових позиціях був на крок попереду своїх підлеглих. Іван Миколайович до кінця залишився вірним присязі та Україні.
У прощальному слові після заупокійної служби Благочинний Очаківського району, настоятель Свято-Миколаївської церкви Степан Михайлюк додав, що Іван Антошин віддав життя за своїх бійців, за рідних і близьких йому людей, він до останнього подиху боронив українську землю від терористів та найманців.
Після прощання з Героєм до матері підійшов один з прибулих побратимів і зі сльозами на очах розповів, що йдучи на останнє в своєму житті завдання командир власний бронежилет віддав йому.
«Біль пронизав моє серце, - згадує Тетяна Олексіївна. Але я розуміла, якщо він так зробив, то по іншому просто не міг». Щодня дивлячись в очі смерті, він дорожив кожним бійцем. Бо добре знав, як командир, що небезпека чекала на них на кожному кроці.
Поховали Героя 16 вересня 2014 року на міському кладовищі міста Очаків.
Указом Президента України №282/2015 від 23 травня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Іван Миколайович Антошин посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
6 жовтня 2016 року бійці 92–ї окремої механізованої бригади на чолі з командиром полковником Віктором Ніколюком побували в Щасті та встановили біля Хреста на початку мосту Пам’ятну дошку з дев’ятьма іменами військових бригади, які відійшли до Небесного батальйону з вересня 2014 і до моменту оголошення перемир’я. Це імена тих, хто втримав українське Щастя від російських загарбників. На мармуровій дошці викарбовано слова «Вони загинули за Україну». Другим у списку значиться ім’я нашого земляка очаківця – капітана Антошина Івана Миколайовича.
Сьогодні, саме під час російської агресії, Збройні Сили України почали своє відродження. Кожним бійцем, сержантом чи офіцером ми пишаємось. Захоплюємось їх мужністю, відвагою та самовідданістю та переконані, що у скрутну годину, під час агресії підлого ворога вони завжди ставатимуть живою стіною між військовою загрозою та мирним людом.

С.М.Мандибура

Віддав життя за Україну

Михайло Артеменко народився у Миколаєві 27 грудня 1984 року в родині працівників Миколаївського театру ляльок – звукооператора Красюка Віктора Михайловича та актриси Артеменко Людмили Матвіївни. Там і виріс, знав увесь репертуар, багато разів міг дивитися одну і ту саму виставу, їздив з батьками на гастролі. Театр став для нього другою домівкою, де усі його знали та любили.
Із народженням Михайла зародилась й перша родинна традиція – прикрашати ялинку 26 грудня. З цього дня розпочинались зимові свята – День народження, Новий рік, Різдво, які, навіть коли хлопець виріс, зустрічали в сімейному колі. Взагалі, Михайло дуже цінував родинні зв’язки, правда рідних братів та сестер не мав, але тісно спілкувався з родиною маминої сестри Тамари, особливо з двоюрідним братом Євгеном та сестрою Людмилою. І хоча жили вони в різних містах, проте влітку відпочивали разом, приїздили один до одного в гості. Людмилі в кожен свій приїзд дарував орхідеї. Поважав старшого брата Євгена, часто радився з ним, прислухався до його думки. Лише один раз не послухався – коли в АТО пішов. Євген і сьогодні не може собі пробачити, що не відмовив брата…
До дев’ятого класу Михайло навчався в ЗОШ №11 м. Миколаєва, займався карате, самбо, плаванням, ходив на байдарках. За натурою був лідером, хоча характер мав спокійний, урівноважений, але коли вже щось надумав – не відступався: не сперечався, спокійно вислуховував інші думки і поради, та робив так як вважав за потрібне. Усі його Мішанею звали, а хлопці в АТО – «Миколаївським ведмедем» (мав зріст 188 см). У підлітковому віці чомусь незлюбив своє ім’я, питав: «Мамо, як ти могла мене назвати Мішею?». А з часом радів: «Яке в мене ім’я хороше: можна казати і Міша, і Михайло, Мішаня, Мішутка, Майкл, Міхаель…»
З дитинства цікавився історією, у першу чергу воєнною історією, географією. З батьком часто спілкувались на ці теми. Подобались фантастика, пригоди (улюбленою була книга Жуля Верна «Діти капітана Гранта»), історичні фільми, передачі про космос, американський реп. Хазяйновитий був, у квартирі сам ремонт робив: міг і електрику провести і шпалери поклеїти. Надзвичайно любив машини, розбирався в них – це для нього стало і роботою і хобі, тому у 2000 році вступив до професійного технічного училища №25, яке закінчив у 2003 році та здобув дві спеціальності – слюсар з ремонту автомобілів та електрозварник ручного зварювання. Після училища влаштувався працювати на станцію техобслуговування. Взагалі роботи не боявся, підробляв і в охороні і на таксі, не сидів без діла. Батьки навчали сина: «Іди до своєї мети і ти до неї прийдеш». Він так і робив: захотів купити машину – знайшов підробіток. Надумали поїхати в Іспанію – відкладали кошти і поїхали. «Мрії збуваються», – казав Михайло. Так само пристрасно як і авто любив молодий чоловік подорожувати, хотів побувати в Сполучених Штатах Америки, але цю мрію не встиг здійснити.
Людмила Матвіївна розказує, що у них вдома завжди живність була. Коти, собаки по 17–20 років жили, в родині важко переживали смерть улюбленців. Пригадує мама і такий випадок: бабуся одного з Михайлових приятелів казала онуку – як помру, віддайте Зосю (бабусина кицька) в хороші руки. І одного дня Мішаня прийшов із Зосею на руках. «Вона буде жити у нас», – сказав. Коли телефонував з АТО, розповідав про тварин, які у них жили: про собаку Пульку, що любила їздити з ними на БМП, про те як доглядали поранену кішку, і як переживали, що вона не вижила… А Зося померла через місяць після загибелі Михайла.
Дбайливо зберігає мамина пам’ять безліч історій про Михайла, життєвих ситуацій: веселих і сумних, важливих і буденних. Пригадує, що коли йшов до військкомату на строкову службу, його запитали: «А ти хочеш служити?». «Так», – рішуче відповів Михайло. Там жартома бідкалися: «Куди ж тебе брати – в танк не помістишся, з окопу виглядатимеш, в кущах не сховаєшся». Але на строкову його так і не взяли за висновком медкомісії через проблеми зі спиною.
«Дуже хорошим сином був, мене «мамулєю» називав, – розповідає Людмила Матвіївна. Друзі його казали: «Знаєте, він Вас так любив». «Ми з ним були не тільки як мати і син, але і друзями, цікавилися справами один одного. Він мене завжди дуже підтримував, був готовий вислухати, дати пораду, допомогти, з ним дуже комфортно, спокійно було. Всі його любили, для всіх наших друзів, знайомих, сусідів його загибель стала шоком», – продовжувала мати.
Коли в липні 2015 року молодий чоловік отримав повістку з військкомату, в нього і думки не виникло, щоб не піти або відкупитися. На умовляння матері залишитись відповідав: «Мамо, як ти можеш так казати? Ми ж патріоти» (мама і син були активними учасниками Миколаївського майдану). Хоча члени медкомісії вагалися, але врешті-решт визнали Михайла годним до проходження служби. Спочатку молодий чоловік проходив загальну підготовку на Широколанівському полігоні, потім був направлений до 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, що дислокується в Мукачевому. Подальшу підготовку вже як водій-механік БМП проходив у навчальному центрі в Десні. Наприкінці серпня підрозділ отримав наказ вирушати на Схід. 28 числа прибули в розподільчий табір під Щастям, де були сформовані взводи, роти, а через тиждень – в село Комишне Луганської області, що на кордоні з РФ. Стояли там близько 3-х місяців – закривали державний кордон від можливого вторгнення з російської території, адже прикордонники контролювали лише пункти пропуску. За цей час в Михайла склались добрі враження від людей, разом з якими він ніс службу, і товариші згадують бойового побратима як людину доброзичливу, безвідмовну, кажуть, що на нього завжди можна було покластися.
У другій половині листопада підрозділ повернувся на Яворівський полігон. Наприкінці року Михайло отримав відпустку і Новий 2016 рік зустрічав дома, з середини січня – навчання у Широкому Лані, а 3 березня підрозділ вже приступив до виконання бойових завдань у районі села Невельське Донецької області. Позиції українських військових з трьох сторін оточували терикони, з яких велись обстріли. Дні проходили  в постійних чергуваннях на пунктах спостереження, регулярних сутичках з противником. Завдяки появі тепловізорів і вночі мали змогу контролювати свій периметр, прострілювати територію, якщо не оголошувався режим тиші. Часто над позиціями літали безпілотники, які коригували точність обстрілів. Артилерія противника руйнувала такі будови, у які було досить непросто влучити: то виносні пункти спостереження рознесуть (невеличкі споруди зібрані з ящиків та мішків із піском), то кухню зруйнують, то генератор спалять…
Незважаючи на постійну небезпеку, перебування на передовій було досить одноманітним, тому військових завжди радували приїзди волонтерів, які щиро допомагали і балували їх (часто привозили усілякі смаколики: домашню випічку, цукерки, фрукти), та концертних колективів. Одного разу Михайло розповідав як приїздив до них на передову ансамбль з Тернополя, казав, що усі були в захваті: «Ми таке задоволення отримали, так аплодували їм».
Михайло гордився тим, що захищає свою країну, але і за домом сумував. В останній СМСці написав мамі: «Все буде добре, головне – вірити». Цього дня він зі своєю коханою дівчиною Лідою довго розмовляв, говорили про все – і про життя, і про любов, і про красу природи… А за дві години його не стало.
Загинув Михайло 4 липня 2016 року під час артобстрілу. Хлопці розповідали, що він до останнього підбадьорював усіх, заспокоював: «…не панікуйте, зараз обстріл закінчиться». Коли поблизу розірвалась міна, Михайло прийняв на себе більшу частину осколків, прикривши собою товаришів (інші отримали поранення, контузії).
Указом Президента України № 23/2017 від 3 лютого 2017 року за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Артеменко Михайло Вікторович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

 Назарова А.П.

«Один вартий п’ятьох бійців»

Олег Іванович Бабкевич народився 07 листопада 1974 року в с. Висоцьке на Кіровоградщині. Родина Бабкевичів – це справжня династія залізничників: дідусь – заслужений залізничник, на залізниці працювали і батьки Олега, дядько, брат. Тож і хлопець після закінчення Помошнянської школи, пішов працювати на залізницю монтером шляху. Батьки багато працювали і Олега змалечку привчили до роботи – він і вдома був незамінним помічником по господарству і в подальшому, де б не працював, до своєї роботи завжди ставився відповідально, ретельно та наполегливо відпрацьовуючи всі повсякденні завдання.
У 1992 році Олег Бабкевич був призваний на строкову службу, яку проходив в Дніпропетровську у внутрішніх військах (в/ч 3006).
У грудні 1994 року, повернувшись із армії, Олег заїхав до своєї колишньої однокласниці, яка проживала у м.Вознесенську. В цей час в неї в гостях була подружка Олена. Молоді люди познайомились, сподобались одне одному і почали зустрічатись. «Близько півроку, – згадує Олена, – Олег приїздив до мене на вихідні, а 20 травня 1995 року ми одружилися». Молоде подружжя оселилося у Висоцькому. Невдовзі Олег удочерив дворічну доньку Олени від першого шлюбу – Олю, а вже у 1996 році народжується спільна донечка Катерина, у 2002 році – син Артем.
«Він був дуже хорошим сім’янином, прекрасним батьком і чоловіком. За 20 років подружнього життя Олег жодного разу на мене навіть голос не підвищив, – розповідає Олена. – Дітей дуже любив, завжди знаходив для них час – і погратися, і щось пояснити. До всіх ставився однаково – Оля ніколи не відчувала, що вона не рідна. В школі Олег був членом батьківського комітету, завжди ходив на батьківські збори, тож був в курсі шкільного життя дітей, їх успіхів, допомагав школі з ремонтами. Взагалі він безвідмовним був, чуйним, відповідальним, ніколи ні з ким не сварився. Немає жодної людини, яка б мала на нього образу. І колеги по роботі, і односельці його дуже поважали», – зі смутком і гордістю підсумовує жінка.
У 2003 році родина Бабкевичів переїхала в смт Олександрівка Миколаївської області. Тож Олег перевівся зі станції Висоцьке, де працював спочатку бригадиром, а потім майстром, на станцію Трикратне монтером колії 5-го розряду. Незадовго до переведення в нього почала розвиватися хвороба очей, через яку, врешті-решт, Олег, після 18 років роботи на залізниці, змушений був звільнитись за станом здоров’я, потім певний час працював у будівельній компанії в м. Кіровограді.
Олег рано втратив рідних – один за одним пішли з життя мати, батько та молодший брат. Може почасти через це до родини дружини він ставився як до рідних, таке ж відношення отримував і навзаєм. Олена пригадує, що коли вони одружились, її сестрі було 7 років, і Олег називав її «моя маленька», а коли у 2007 році помер тесть, то Олег взагалі став хазяїном на дві сім’ї: часто навідувався, допомагав по господарству.
У зв’язку із загостренням ситуації на сході країни Олег під час першої хвилі мобілізації, 2 квітня 2014 року, був призваний до лав Національної гвардії України. Товариші по службі згадують 39-річного старшого солдата Олега Бабкевича як людину ініціативну та працьовиту, кмітливу й порядну. «У нього були золоті руки, і він завжди ставав поруч, коли виникала потреба щось полагодити чи змайструвати. А коли рили окопи й облаштовували позиції, він був просто незамінним – один вартий п’ятьох бійців» – розповідають однополчани.
Наприкінці липня 2014 року разом з бойовими товаришами в рамках першої ротації Олег Бабкевич вирушив у зону АТО. Розуміючи, що вдома рідні місця собі не знаходять, телефонував щодня, лише одного разу, коли їх під Успенкою «Градами» накрило, зв’язок перервався на три дні. Як тільки підвезли новий генератор та з’явилась можливість підзарядити телефони, відразу зателефонував рідним, заспокоїв.
23 серпня 2014 року військовослужбовці НГУ, які несли службу на блокпосту в районі села Лисичого, за 8 км від українсько-російського кордону, помітили колону із двох бронетранспортерів та вантажівок КамАЗ, "Урал" та "Газель", що рухалася зі сторони РФ. На головних уборах деяких нападників красувалися зелені стрічки з написом "Чечня". Незважаючи на численну перевагу бойовиків, гвардійці прийняли бій і знищили принаймні три вантажівки з живою силою та боєприпасами, захопивши трофеї та чотирьох полонених. Під час цього бою смертю хоробрих полягли майор Олександр Смоляр, молодший сержант Олександр Яриш та старший солдат Олег Бабкевич.
Востаннє Олена спілкувалась з чоловіком увечері 22 серпня. Олег обіцяв зателефонувати наступного ранку, проте так і не подзвонив. «Увечері я почала його набирати, але вже не було зв’язку, – розповідає дружина, – Я відчувала, що трапилось щось погане. Набирала його номер всю ніч. Розуміла, що це безглуздо, але не могла зупинитись. Так і просиділа з телефоном в руках до самого ранку. А близько одинадцятої, коли я вже була на роботі, подзвонили і повідомили, що Олег загинув…»
Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Бабкевич Олег Іванович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

А.П.Назарова

«Справжній десантник»

Гинуть на війні сміливі та відважні,
Гинуть за свободу країни,
Гинуть за славу Батьківщини,
Гинуть за незалежність рідної Вкраїни…

Кожне місто, село, селище повинно знати імена своїх Героїв, які захищають рідну землю та віддають свої життя за мирне небо над нами. Бакунов Євген Валерійович – один із них. Народився Євген 6 грудня 1991 року в місті Миколаєві. Закінчив дев’ять класів загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 27. Одразу після випуску працював разом з дідусем на Чорноморському суднобудівельному заводі. Потім вступив до Миколаївського національного аграрного університету, але покинув навчання, бо дуже хотів служити у десантних військах. Певний час йому це не вдавалося, але з третьої спроби, а саме 18 квітня 2011 року став солдатом строкової служби 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.
Повернувшись з армії після проходження військової служби, 8 вересня 2012 року одружився, а 11 січня 2013 року став батьком: в нього народився син Тимур. Дружина Емма згадує Євгена як хорошого сім’янина, люблячого чоловіка, чудового батька: «Женя був присутнім при народженні сина, підтримував мене весь час. З рідною мамою були дуже добрі довірливі відносини. Євген був наполегливий, ніколи не оглядався назад, йшов завжди вперед до своєї мрії. Крім армії, захоплювався й риболовлею. Під час антитерористичної операції дуже сумував за сином».
В 2013 році Євген Бакунов знову стає солдатом, але вже рідної 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади, куди був зарахованим на посаду оператора-розвідника розвідувального взводу розвідувальної роти. Євген жив армією, військовою службою, хотів, щоб син пишався, знав, що його тато – військовий.
У колі товаришів по службі він був душею компанії, завжди розповідав жарти та розважав колег, з ним було легко та весело.
Євген дуже хотів стати сержантом, мріяв вступити до школи офіцерів, але події 2014 року внесли корективи в його життєві плани. У березні військовослужбовців 79-ї аеромобільної бригади перевели контролювати ситуацію біля села Чонгар Генічеського району Херсонської області. А вже у травні Євгена відправили в зону проведення антитерористичної операції.
7 серпня минулого року при виконанні бойового завдання в Донецькій області Євгена Бакунова тяжко поранили. Товариші по службі відвезли його в лікарню села Новомлинівка Розівського району Запорізької області, але 8 серпня 2014 року від отриманих ран Євген помер.
Такі Герої, як Євген Бакунов, який віддав життя, захищаючи незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, викликають в серцях звичайних українців почуття гордості за військових Збройних Сил України, вселяють упевненість у перемогу над жорстоким ворогом.
Герої не умруть ніколи,
Вони навік залишаться живі!

Грабович О. В.

«Щит»

Життя перед кожною людиною ставить свої випробування та іспити. Одні під тягарем складних умов ламаються, інші - лише гартують характер, силу духу і професіоналізм. Такою «незламною» людиною був і Олександр Іванович Батенко.
Народився Олександр 6 грудня 1987 року в Миколаєві в сім’ї військового. І, напевно, не випадково був названий саме цим ім’ям, що означає «захисник». Протягом усього життя він підтверджував це ім’я. Як згадує сестра Анна: «Сашко з дитинства був таким: то собаку, то кішку захистить, не кажучи вже про рідних та близьких йому людей». А згодом він став захисником своєї країни, своєї Батьківщини.
Сашко був іще зовсім маленьким, коли його родина переїхала до Чити в РРФСР. Адже батько був військовим і його, як це було зазвичай у СРСР, «кидали» по гарнізонам. Ось так на декілька років родина Батенків опинилась в Читі. Багато часу маленький Сашко проводив у військовій частині батька, був улюбленцем солдат - «дитиною армії», тут він зрозумів, що хоче бути військовим.
Після розпаду СРСР родина Батенків повернулась в Україну, до рідного Миколаєва. В сім років Сашко пішов до першого класу школи №26 - прекрасно вчився, був гордістю класу, допомагав однокласникам в навчанні, був чудовим другом. Захоплювався східними єдиноборствами, боксом, боротьбою, любив футбол. У 2003 році екстерном закінчив навчання у 5-й вечірній школі.
Ще в дитинстві в Олександра розвинулась плоскостопість і коли прийшов час ставати на облік у військкоматі, він не пройшов медогляд і отримав так званий «білий квиток». Це завдало хлопцю душевного болю, адже служба у Збройних силах була однією із заповітних мрій юнака. А ще треба було отримати вищу освіту та водійські права. Виконуючи початкові пункти життєвого плану, у 2010 році Олександр поступив до Південно-cлов’янського інституту Київського cлавістичного університету на спеціальність «економіка». Навчання поєднував з роботою.
Взагалі Сашко почав працювати ще з 16 років. Поміняв багато спеціальностей та місць роботи: працював у пекарні, на ПАТ «Сандора»,  в підрозділі охорони на Побузькому феронікелевому комбінаті, гірничо-металургійному комбінаті «Криворіжсталь», на ПАТ «САН ІнБев Україна». Підспудно шукав роботу схожу на військову службу, тому надовго ніде не затримувався. У 2012 році Олександр їде на заробітки до Києва.
В квітні 2014 року Рада Національної Безпеки і Оборони України оголосила про початок масштабної антитерористичної операції на Сході України, маючи на меті зупинити розгул сепаратизму та тероризму в регіоні. Олександр Батенко пішов добровольцем в зону АТО. «Інакше він не міг, - каже сестра. Він – патріот. Син військового. А батько завжди був для нього авторитетом».
Ще під час Майдану Олександр примкнув до «Правого сектору», а вже навесні захищав країну в лавах перших добровольчих формувань. Влітку 2014 року він звернувся до Житомирського військкомату та став снайпером у 90-му окремому аеромобільному батальйоні 81-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ. Спочатку були навчання на полігоні, а з жовтня - АТО. Протягом майже трьох місяців бійці 81-ї аеромобільної бригади разом з іншими підрозділами ЗСУ тримали оборону в селі Піски та в новому терміналі Донецького аеропорту. Недовгі перепочинки в Костянтинівці, де знаходився штаб бригади, Новий рік – в ДАП, в січні – коротка відпустка – остання зустріч з рідними. Після відпустки – знову ДАП, Піски, Водяне.  
А після підписання Мінських домовленостей 26 лютого 2015 року Олександр Батенко загинув. Він і два його товариша загинули внаслідок танкового обстрілу під час так званого «тимчасового перемир’я»…
Указом Президента України від 15 травня 2015 року №270/2015 за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Батенка Олександра Івановича посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
21 вересня до Миколаєва приїхали Сашкові побратими, які передали матері його нагороди: орден «За мужність» ІІІ ступеня та іменний кортик «За мужність і військову доблесть під час АТО 2014-2015» від командування 90-го окремого аеромобільного батальйону. Вклонилися могилі. Мама і сестра розповіли, яким Сашко був у дитинстві. Бійці згадували спільну службу. Сергій Ситнік – кращий друг, вони завжди були поряд, прикривали один одного, а незадовго до загибелі Олександра Сергій опинився в лікарні через запалення нирок. І до сьогодні вважає себе винним у його загибелі, бо коли вони були разом – були невразливі. Поділився спогадами і Сергій Пронін, який витягнув Олександра з поля бою. Всі вони згадують загиблого побратима як добру і світлу людину. «Саме в таких екстремальних умовах, «а не в миру», перевіряється дружба, - кажуть вони. - Таких як Сашко – одиниці».
Його позивний – «Щит» - і на цій війні він був надійним щитом своїм побратимам і своїй країні.
Вічна Слава Герою!

Назарова А.П.

Офіцер Честі

З плином часу ми стали забувати, яку ціну заплатив український народ за свою свободу. На жаль, «гібридна» війна не обійшла нашу державу і тепер. Ще три роки тому ми з вами не знали дуже багатьох слів, пов’язаних з війною, тепер же майже кожну родину так чи інакше опалило полум’я військових дій. Буремний лютий 2014 року назавжди розділив історію України на «до» і «після» Революції Гідності. Ми не особливо звертали увагу на слова «Слава Україні! – Героям слава!», а тепер ці слова набули нового змісту. Наразі вже точно зрозуміло, кому ці слова адресовані, і ні в кого немає сумніву, що ці Герої – хлопці, що зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України.
Серед таких Героїв був Веливок Владислав Валерійович, який народився 25 квітня 1979 року в місті Миколаєві у родині військових. З ранніх літ він мріяв стати військовослужбовцем та вірно служити своїй державі. В 1997 році, закінчивши загальноосвітню школу № 12, Владислав намагався вступити до Одеського інституту сухопутних військ, але зазнав невдачі. Маючи вольовий та цілеспрямований характер, він не здається і весь наступний рік присвячує підготовці до вступу в до цього ж інституту, адже це була його мрія з дитинства, яка повинна була обов’язково здійснитися. Так і сталось. В 2002 році успішно закінчивши інститут та отримавши спеціальність «інженер-електромеханік», Владислав був направлений у військове містечко Яворів Львівської області до військової частини польової пошти В 4680, 24-ї окремої механізованої Залізної бригади ім.Данила Галицького. В цьому містечку він зустрів свою майбутню дружину Катерину, з якою в 2008 році одружився. За рік у них народився син Руслан.
Отримавши звання майора, в 2010 році Владислав вступає до Національного університету оборони ім. І. Черняховського, який закінчив в 2012 році та отримав звання підполковника. В цей же рік у нього народжується донька Ангеліна. Здавалося, що є все для щастя - улюблена робота, дружина, діти. Але все складалося не так, як очікувалось, в січні цього року у Владислава помирає мама. Дуже важко він переносить її втрату.
Коли в нашій державі почалися перші спалахи російської агресії, Владислав знаходився у відпустці - разом з родиною відвідував батька, який залишився в рідному місті Миколаєві. Він розумів, що його будуть викликати. Не встигнувши попрощатися з рідними, Владислав першим потягом відправився до міста Львова. Це був останній його приїзд, остання зустріч з домівкою, з родиною та близькими.
В березні 2014 року підполковник Веливок Владислав Валерійович був направлений в 24-й батальйон територіальної оборони Луганської області «Айдар». За час перебування в зоні проведення бойових дій Владиславу неодноразово пропонували відпуску, але він її не брав, тому що не міг залишити своїх побратимів на полі бою. Щоденно він намагався зв’язуватися зі своєю родиною, щоб вони не хвилювались. Підполковник Веливок приймав участь у бойових діях, які розпочались 13 серпня 2014 року в селищі Хрящувате Краснодонського району на шляху від Ізварино (селище на кордоні між Луганською областю і Росією) до Луганська. Під час цих боїв українських воїнів обстрілювали мінометами, системою залпового вогню «Град», вони декілька разів потрапляли в оточення.
26 серпня 2014 року, намагаючись вивести на автомобілі «Урал» з селища Хрящувате своїх поранених товаришів, підполковник 24-го батальйону територіальної оборони Луганської області Веливок Владислав потрапив під обстріл артилерії. Осколки «Града» потрапили в його автомобіль. Через добу дружині повідомлять, що при виконанні завдання Веливок Владислав помер. Поховали Героя на Личаківському кладовищі в м. Львові.
Життя Веливока Владислава Валерійовича обірвалося у віці 35 років. Він дійсно був офіцером честі (так називали його побратими), справедливим, добрим, людиною з великим серцем.
Указом Президента України за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Веливок Владислав Валерійович посмертно нагороджений Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Посмертно йому присвоєно військове звання полковник.

Секрета К.В.

У мирному вкраїнському селі попрощалися з Героєм

Йому ледь виповнилось 20, коли обірвалась нитка молодечого життя.
11 липня 2014 року в районі населеного пункту Зеленопілля Свердловського району Луганської області, під час обстрілу позицій підрозділів 1 батальйону тактичної групи з установки БМ-21 «Град» незаконними збройними формуваннями, пряме влучення в автомобіль Олексія Волкова не залишило хлопцеві шансів на життя. Через неймовірні муки і болі проліг шлях Героя з пекла згарища до небесного батальйону побратимів, які до останнього подиху стояли на захисті рідної землі.
Олексій Віталійович Волков народився 24 травня 1994 року в селі Нові Ставки Арбузинського району Миколаївської області.
«Дитячі роки мого синочка проходили в Козирці, біля його рідненької тьоті Лілії, - почала свою розповідь мати Героя Руслана Василівна Миронюк. – Змалечку був сильним та терплячим. І все щось майстрував з двоюрідним братом та дядьком у їх автомайстерні. Підріс і почав захоплюватися спочатку танцями, згодом - паркур, баскетбол, волейбол, гребля на каное. Любив рибалку».
Закінчивши школу, Олексій продовжив навчання у Миколаївському професійному ліцеї, де отримав професію автослюсаря-зварювальника. Він встигав не лише добре навчатися і бути незмінним старостою групи три роки, але паралельно вивчав водійську справу, аби отримати посвідчення водія. Захоплювався їздою на байку. З двоюрідним братом Олександром власноруч склали два байки. Допомогло те, що хлопці з дитинства захоплювались технікою, і мали золоті руки, які не цурались ніякої роботи. Серед друзів - байкерів мав прізвисько «Вовк». Був активним учасником байківських фестивалів, які проходили у Рибаківці, Баштанці, на Волоській косі. Не зважаючи на свої по-справжньому чоловічі захоплення, Олексій був не лише душевним та щирим, а ще і трішечки сором’язливим. Коли почав заробляти перші гроші, замовляв в інтернеті запчастини для моделі авто і вечорами, потай від рідних, чаклував з надією, що колекційне авто скоро буде працювати як справжнє і стане справжнім подарунком для молодшого братика. Та не вдалось здійснити задумане…
З дитинства мріяв стати десантником. Після успішного закінчення профліцею, дізнавшись, що набір на строкову службу до десантних військ вже закінчився, не хотів зраджувати мрію і пішов служити на контрактну службу на посаду водій-електрик гаубичного артилерійського взводу 3-ї гаубичної артилерійської батареї гаубичного артилерійського дивізіону 79-ої окремої аеромобільної бригади. Служба захопила хлопця.
Сьогодні в пам'ять про сина та його службу зберігає Руслана Василівна відзнаку командира 79-ї окремої аеромобільної бригади. Він навіть встиг здійснив чотири стрибки з парашутом. Про відчуття радості, страху, та свободи, що тісно переплелись у кількахвилинному польоті, з гордістю розповідав рідним та друзям. А вже за деякий час виїхав у зону проведення антитерористичної операції. Про це рідним не обмовився й словом. Беріг всіх як міг. Це вже за якийсь час через друзів, знайомих та волонтерів дізнались, що син в самому пеклі неоголошеної війни. Лише один раз попрохав передати на передову продуктів та свіжого хліба. Нашвидкуруч зібрали посилку і відіслали її в зону АТО. Вона дійшла до хлопців, але коли вже Олексія не було серед живих. Загинув він разом зі своїм земляком Олександром Круком з Солончаків у 4.30 ранку, на очах у побратима з Єланецького району Сергія. Той на власні очі бачив, як після першого залпу, що влучив у машину під якою примостились на спочинок хлопці, Олексія контузило і він закричав затрясши головою. А після наступного удару вже понівечене осколками тіло спалахнуло як живий факел.Як згадували його побратими після церемонії прощання, що він був серед них наймолодшим. Тож і діставалось йому найбільше. Але Олексій ніколи не скаржився. А з різних ситуацій, намагався знайти єдино правильне рішення. За це його поважали. Пригадували, як одного разу, коли і вода, і харчі на передовій закінчились, він зважився з’їздити в одне із сіл, аби придбати для товаришів вкрай необхідні речі. Розумна сміливість хлопця вражали навіть старших товаришів, які вже багато бачили на своєму життєвому шляху. Та те що вмів робити Олексій, було їм не під силу. Чи то духу не вистачало, чи сміливості. А Олексій в найтяжчі хвилини знаходив слова аби розрадити та допомогти. Посмішка ніколи не сходила з його вуст. Світлим хлопцем був. Душею компанії. Вмів підняти настрій та бойовий дух і подарунки вмів робити на передовій для товаришів оригінальні, які вони будуть пам’ятати все життя. 

Похоронили Героя 31 липня 2014 року в селі Михайлівка Козирської сільської ради Очаківського району Миколаївської області. З мармурової плити на нас дивиться двадцятирічний юнак, а поряд викарбувані чотири парашути, які символізують мрію, що рвалась в небо… Але війна на сході нашої держави так жорстоко перекроїла плани Олексія Волкова… Перекроїла плани Олексія і тисяч побратимів, які до останнього подиху стояли на захисті рідної землі.
Указом Президента України №708/2014 від 8 вересня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Волков Олексій Віталійович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Сьогодні на бойових позиціях на сході України за сина став зі зброєю в руках його батько…

С.М.Мандибура

Вірний присязі до останнього подиху

На долю Володька Максима Миколайовича випало чимало випробувань ще з дитинства. Народившись 22 жовтня 1989 року в Одесі, вже за кілька років хлопець разом з мамою Ольгою Миколаївною переїхав жити в Острівку, що на Очаківщині.
- На своє життя нарікати було ніколи та й нікому. Міцну родину створити не вдалось. Чоловічого плеча поряд не було. Тому, переїхавши в село, кожного ранку, ще й сонце не зійшло, вже бігла на ферму - доїла корів. Іншої роботи в селі не було. Працювала, щоб заробити копійчину, аби вистачало на життя. Підростав син, який для мене був справжнім сонечком, - крізь сльози почала свою розповідь про сина згорьована мати. – Він був для мене і порадником, і надійним помічником. За що б не брався, все вмів зробити. Я раділа. Раділа, що в школі добре навчався. Раділа, що вступив до Миколаївського аграрного університету. Раділа, що здобув базову вищу освіту – бакалавр, за спеціальністю механізація та електрифікація сільського господарства. Ще навчаючись у виші, захопився кресленням. Воно йому легко давалось, на відміну від інших студентів. Його креслення були неймовірні. Тому роботи завжди посідали призові місця. Викладачі визнавали, що в хлопця талант. Та розвивати його не поспішав, - з гіркотою в голосі додала мати, - Він поспішав жити.
З 22.10 2010 по 13.10.2011 року Максим проходив строкову військову службу на посаді командира відділення в/ч 3024, що на Львівщині. Повернувшись з армії пішов працювати на Очаківську дільницю Регіональної газової компанії Миколаївгаз. Попрацював там недовго, бо події в Криму, а згодом і на сході нашої держави відкоригували подальшу долю хлопця. І вже з 19 березня 2014 року Максим проходить військову службу за мобілізацією в Очаківському районному військовому комісаріаті на посаді начальника служби захисту інформації. А в листопаді цього року відбуває в зону проведення антитерористичної операції, до військової частини – польова пошта В1079 на посаду начальника речового складу, адже серцем відчуває, що в такий нелегкий для країни час він має бути на передовій.
Після демобілізації, для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України старший сержант, учасник бойових дій Максим Володько вдруге добровільно приходить до Очаківського РВК, аби його знову призвали до лав Збройних Сил України.
З 6 серпня 2015 року по 24 серпня 2016 року ніс службу спочатку у в/ч пп В 3950, а потім на посаді старшого сержанта – командира гармати у 10-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді – тактичне формування Сухопутних військ Збройних Сил України, що базується в місті Коломиї на Іванофранківщині.
За час, проведений в зоні бойових дій, 27-ми річний юнак не раз виконував бойові завдання. Слова Військової Присяги: «Я клянусь захищати українську державу, непохитно стояти на сторожі її свободи і незалежності. Я присягаю ніколи не зрадити народу України» проніс через своє, таке ще юне життя. Смертельна небезпека чатувала на нього саме в день, коли Україна відзначала чергову річницю Незалежності. Він стояв на бойовому посту в районі села Костянтинопільське Мар'їнського району Донецької області Стояв, бо любив свою країну, любив свою матір, любив свою землю. За них стояв Володько Максим до останнього подиху в грудях…
Вічна пам'ять Герою! Глибока шана його матері!

С.М.Мандибура