Біографічні нариси про загиблих героїв Миколаївщини

Андрій Горбань, українець, патріот, воїн АТО

Не роздумуючи, він віддав життя за єдність України, за народ у листопаді 2014 року.
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою «Народний Герой України» — посмертно.

Йдуть кращі на неоголошену війну, боронять Батьківщину справжні патріоти, вони відчувають власну відповідальність за майбутнє держави, за те, щоб підступний ворог не прийшов у їхні домівки, до їх матерів, дітей…

Новий час безумств, новий час безодні.
Лишаємо все, що ми мали сьогодні.
Як вірити нам в добро і моралі,
Якщо ми втонули у власній печалі?
Як віру у Бога нам нині хранить,
Коли за вікном залп із «Граду» свистить?
Нещадно вбивають батьків і братів,
Змішалось в безодні все світло світів,
Ми в страху звершаємо кожен свій крок.
Який же жорстокий для нас цей урок!
Денисюк Олена,
однокласниця Андрія Горбаня.

 Такі хлопці впевнені в собі у мирному житті та безстрашні в бою за світле майбутнє своєї держави. Україна-ненька, маючи таких синів, не залишиться під ярмом і гнітом чужинців, а український народ пишається своїми співвітчизниками.
Саме таким був Андрій Вікторович Горбань, випускник Миколаївської ЗОШ (Казанківський район) 2010 року. Патріотом виховала його мама, Горбань Тетяна Станіславівна, вчитель української мови, дала крила для польоту у самостійне життя, благала Бога про кращу долю для сина…
Але невблаганна смерть підкосила Андрія у самий патріотичний момент його бойової юності.

Сьогодні небо плаче неспроста,
Тебе безжально там підстрелив ворог.
А я чекала.., виглядала.., та дарма,
Всі мої мрії ти зітер на порох.
Дивлюсь новини, тебе там нема.
Чекаю СМС, а ти не надсилаєш.
Десь там тебе цілує вже зима,
До цього поцілунку ти уже звикаєш.
Ти вже не так тримаєш автомат,
Бо рана болить дуже, як ніколи,
Ти впав, а всі кричать – «Солдат!»
Але твої уста навік замовкли…
Чекала, що повернешся живим,
А тут тебе привезли в домовині.
Горіти в пеклі ворогам отим!
Які порвали прапор жовто-синій…
Катя Васильєва,
кохана дівчина Андрія Горбаня.
 

Народився Андрій Горбань 24 січня 1993 року у селі Миколаївка Казанківського району Миколаївської області у родині Віктора та Тетяни Горбань. Рано втратив батька, тому змалку був дуже відповідальним.

Знаєте, яким він хлопцем був?

Петришина Валентина Григорівна (двоюрідна бабуся):
В ранньому дитинстві на Андрія без посмішки дивитися було неможливо: хлоп’ятко з голубими оченятами, білявим волоссям, маленький, товстенький, кумедний, як ведмежатко.
Був люблячою дитиною, змалку намагався допомагати старшим або імітував дії рідних. Ось цікавий епізод: пройшов дощ, калюжі розлилися по вулиці, а трирічний Андрій «вудить» рибу паличкою з калюжі і каже: «Як дід Слава, наловлю багато – багато риби…».
З дитинства любив казочки, гуморески Павла Глазового.

Денисюк Ірина Олександрівна (перша вчителька):
Коли 1 вересня 1999 року в моєму класі з’явилися учні – першокласники, вони стали для мене справжніми дітьми, бо серед них була моя дочка. У цьому ж класі навчався і Андрій, один із моїх улюблених учнів. Розумний, щирий, добрий, світлий. Я хотіла б мати такого сина. Я горджуся ним і низько вклоняюсь за його мужність і відвагу.

Михайлова Ольга Іванівна (директор школи, вчитель математики):
Андрій був старанним учнем. Математика не була його улюбленим предметом, але він завжди виконував домашні завдання, брав участь у святах і конкурсах, тижнях математики.
Добрий, щирий, товариський, завжди приходив на допомогу молодшим учням та старикам. Захищав честь школи у найрізноманітніших конкурсах, змаганнях, особливо відзначався у спорті. Вступив на факультет фізичного виховання Миколаївського національного університету імені В.О.Сухомлинського.
Мужніючи, відчув потребу пройти крізь військову службу, тому після строкової служби підписав контракт, став до лав 79-ї аеромобільної бригади. Коли Україні знадобилися молоді воїни, Андрій пройшов не сім «кіл пекла», а всі «гарячі точки» України 2014 року: Чонгар, Маринівку, Саур-Могилу, Іловайський котел, Піски, Донецький аеропорт, – всього не перелічити. Думаю, що й командирам важко було б прослідкувати його шлях в АТО, адже весь час мінялися місця дислокації та боїв.

Візнюк Оксана Анатоліївна (педагог-організатор):
Андрій був активним учасником художньої самодіяльності, незамінним Дідом Морозом. На нього можна було по¬кластися у будь-якій справі, він все міг організувати, виконати доручене. Артистичний від природи, він з дитинства цікавився творчістю Павла Глазового. Тож, при нагоді, брав участь у Всеукраїнському конкурсі «Усмішки Глазового» на районному та обласному рівнях. Повертаючись додому, завжди ділився добутим досвідом із вчителями та однокласниками. Поруч з ним кожен почувався захищеним і впевненим у собі.

Палигіна Марина Олександрівна (класний керівник 11 класу):
Життєрадісний, самостійний, завжди готовий прийти на допомогу, з повагою ставився до матері та вчителів; відпові¬дальний, ніколи не залишався осторонь подій, які відбувалися в житті класу чи школи загалом. Не встигну сказати, що треба робити, а він уже знає, як треба діяти. Таку людину неможливо забути.

Дема Лілія Василівна (вчитель фізичної культури):
Великий потенціал фізичного розвитку хлопчика помітила з першого класу: швидкий, спритний, невгамовний учень вимагав постійної рухової та ігрової дії. Протягом всього навчання в школі – незмінний фізорг класу, а потім – голова фізкультурно-спортивного клубу «Гарт», який на громадських засадах діє у школі.
На спортивному майданчику з волейболу, баскетболу, футболу Андрій – основний і домінуючий гравець. Надійна людина – на¬дійна у всьому: як друг, як однокласник, як учень, як капітан команди. Коли дізналася, що Андрій мріє стати вчителем фізичної куль¬тури, це для мене не стало несподіванкою. Вже і після закінчення 11 класу він цікавився спортивним життям і здобутками школи, а при можливості прибігав на секцію з волейболу.
Вчитель щасливий, коли бачить у своїх учнях своїх послідовників. Щиро раділа, коли Андрій став студентом, старостою групи.
Але все склалося зовсім не так, як хотілося б….

Калюжна Ксенія (однокласниця):
В памяти море приятных моментов, особенно наш выпускной.
Андрюша везде, а вместе с ним смех, всегда хорошее настроение. Помню, внимание успевал уделить всем девочкам из класса, за что мы так его любили. Нахожу фотографии, они теперь такие ценные для меня.

Петришина Валентина Григорівна (двоюрідна бабуся):
Ніякої роботи не цурався Андрій. Де б не був, він завжди поспішав допомогти матусі. Не забував і своїх стареньких дідуся з бабусею. Ніби передчуваючи, що його допомога недовга, Андрій разом із старшим братом Сашком для маминих батьків провів воду до хати, поставив паркан, пообрізав сушняк на деревах, заготовив дрова.  

Іванцова Олена Святославівна (тітка):
Андрюша був дуже веселим та чуйним племінником. В останній його приїзд ми довго спілкувалися. Він розповідав, як вони стоять на захисті летовища. Коли від’їжджав з відпустки, заспокоював родичів: «Не плачте», а мамі сказав: «Гордися мною, мамо!».
Андрюша любив свою землю, свою країну і загинув, захищаючи їх.

Петришина Валентина Григорівна (двоюрідна бабуся):
За брата, за матусю, за своїх рідних стояв горою. Останнього разу, коли знову їхав до АТО, заспокоював усіх: «Не плачте, все буде добре». А в самого в очах був смуток.

Михайлова Ольга Іванівна (директор школи):
Сказати, що Андрій був люблячим сином, не сказати майже нічого. Він, перебуваючи у самісінькому «пеклі АТО» - Донецькому аеропорту, намагався зберегти спокій мами. Говорив, що знаходиться не в гарячій точці, не на передовій. Коли під час однієї з коротких телефонних розмов Тетяна Станіславівна почула стрілянину та вигуки про термінал, вона встигла спитати сина: «Ти в аеропорту?». На що Андрій резюмував: «Ну, мамо, ти як Шерлок Холмс!»
В останній свій візит до мами у листопаді 2014 року він прийшов до школи і подарував прапор України, який був на його плечах, коли приїхав у рідне село з Миколаєва. Точно такий же прапор напередодні загибелі він разом з побратимами встановив над Донецьким терміналом.

Хроніка подвигу

Олександр Василенко (28.11.2014 р. о 21.04)
Старий термінал – руїна. Сьогодні троє хлопців – відчайдухів встановили над ним прапор України. «Ополченці» як здуріли. Коли побачили, вистріляли по ньому триденну норму боєприпасів. Було чути навіть постріли з ПМ. Не застосовували лишень авіацію. Встояв. Ріже їм очі наш Прапор.

Олександр Василенко (29.11.2014 р. о 22 год)
Вчора писав про хлопців, які встановили прапор над терміналом. Сьогодні, під час штурму, Андрій Горбань першим кинувся на найнебезпечніший напрямок та півгодини стримував обколотих «ополчєнців». Хлопчина, що філософствував про шлюб і свою подальшу долю, навіть не завагався, приймаючи таке рі¬шення. Тільки тяжке поранення змусило замовчати його автомат. Його друг, Колюня, що разом з ним чіпляв прапор, з побратимом виніс пораненого під шквалом вогню, між розривами ВОГів та «фонтанчиками» від безперервних черг куль. Будучи свідком, я зрозумів, чого варта справжня чоловіча дружба.

Олександр Василенко (30.11.2014 р.)
Андрій Горбань, той що вивішував прапор, сьогодні помер від тяжкого поранення. Ангел пішов від нас… Вибач…

Андрій Ляхов
Андрюха – герой. Я его со “срочки” знаю и в части одной служим. Мне безумно жаль, он был в старом терминале. Я был в то время в новом терминале. Меня ранило и на время оглушило, а на следующий день я узнал, что Андрюха не выдержал и умер. Это война. Каждый, кто там был, мог отдать свою жизнь, наверное, раз сорок за день…

Посвящается БРАТУ
Капает с крыши тихонечко дождь,
Двери открыты, вот – вот ТЫ войдешь.
Но нет .. ни письма, ни звонка от ТЕБЯ,
Ведь ТЫ навсегда покинул меня…
Снайперский выстрел сразил ТВОЮ ГРУДЬ,
И мне никогда уж ТЕБЯ не вернуть…
Страдают родные и МАМА рыдает…
Но я –то, БРАТИШКА, про многое знаю:
Как ТЫ защищал УКРАИНЫ кордоны…
Как жил по ДЕСАНТНЫМ суровым законам.
И верю я, БРАТ, что к нам ПРАВДА вернется
И будет светить над УКРАИНОЙ солнце.
Олександр Горбань,
рідний брат, учасник АТО.

Матеріали для даної публікації зібрані учнями та вчителями Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів Казанківської районної ради Миколаївської області, де навчався Горбань Андрій Вікторович.
Коротким був життєвий шлях юнака, але його любов до України, її символів, народу та рідної землі виявилися дуже сильними. Встановлюючи прапор України над терміналом Донецького аеропорту напередодні своєї загибелі, Андрій ні на секунду не замислювався над тим, що снайперська куля може забрати його життя. А на наступний день він знову був на найнебезпечнішій ділянці битви, де вже невблаганна смерть зробила свою справу.
Таких патріотів, як Андрій, в Україні багато, але він, як зірка, буде вести до перемоги тих, хто залишився живим, тих, заради кого він віддав життя у неповних 22 роки…

Герой війни

Пам’ять… Нетлінна, гірка і вічна… Пам’ять про втрати найкращих синів нашої землі під час війни на сході України. Про них говорити та писати важко і боляче, але коли із життя ідуть зовсім молоді, то боляче вдвічі.
Олексій Георгійович Грачов народився 24 квітня 1977 року в місті Воронежі (Росія). Коли хлопець був малим, родина переїхала до Очакова, що на Миколаївщині. На відмінно закінчивши Очаківську загальноосвітню школу №1 у 1994 році, та Очаківську дитячу музичну школу, медаліст Олексій став курсантом загальновійськового факультету Одеського інституту сухопутних військ. Військовий шлях молодий офіцер розпочав у 1998 році в 93-й механізованій бригаді, що дислокується на Дніпропетровщині. До речі, вуз курсант закінчив з червоним дипломом, тож за кілька років був переведений на службу у відділ бойової підготовки управління армійського Корпусу Південного оперативного командування в місті Дніпропетровську (сьогодні м. Дніпро).
У 2008 році в званні майора закінчив Національну академію оборони України імені І. Черняховського та був призначений командиром механізованого батальйону окремої механізованої бригади армійського Корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України (Чорноморське Одеської області). За два роки Олексій Грачов – начальник штабу – 1-й заступник командира окремої механізованої бригади Армійського корпусу у місті Болград Одеської області. 10 серпня 2012 року протоколом кафедри тактики факультету аеромобільних військ і розвідки Військової Академії була обговорена і затверджена тема дисертації, яку підполковник Грачов встиг написати, але захистити так і не встиг…
З 2012 року – начальник штабу, 1-й заступник командира окремої механізованої бригади Армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України, а з грудня 2013 року – начальник відділу підготовки штабу оперативного командування «Південь».
Полковник Грачов завжди був цілеспрямованим і відповідальним. Багато сил приклав для укріплення бойової техніки броньованою сіткою проти кумулятивних снарядів, працював з особовим складом, дбаючи про радіозв’язок для розвідки, шоломи та бронежилети для побратимів, адже розумів, які складні завдання будуть вони вирішувати. Тісно співпрацював з волонтерами та Фондом соціального розвитку міста Дніпропетровська (м. Дніпро), в результаті - вдалось поставити броню на 10 одиниць БМП-2 та придбати для бійців вкрай необхідні речі. Як згадувала в одному з інтерв’ю волонтер Настя Сніжна: «Я більше не зустрічала людей з таким підходом до вирішення задач. Говорив коротко і зрозуміло. Завжди вмів цінувати свій час і час співрозмовника».
З березня 2014 року по липень 2014 року Олексій Грачов виконував бойові завдання щодо захисту кордону в Луганській області. Саме завдячуючи рішучим діям тактичних груп 93-ї окремої механізованої бригади, координацію дій яких проводив Олексій, неодноразово вдавалось нашим воїнам перешкоджати ворогу порушувати Державний кордон України. 5 червня 2014 року Олексі Грачов був представлений оперативним командуванням «Південь» до високої нагороди, а 15 липня 2014 року Указом Президента України №593/2014 нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
19 серпня 2014 року Грачов вивів колону техніки з військового містечка Черкаське, що на Дніпропетровщині, але вже на Донецьк. Після восьмиденних виснажливих боїв він отримав осколкове поранення, але залишився з побратимами на бойовому посту. Коли він отримав наказ про вивід бойової техніки, він очоливши колону рідної 93-ї бригади почав прорив з боєм. 29 серпня 2014 року його бойова машина піхоти (БМП-2), яка йшла першою була розстріляна з РПГ ворога в районі смт Старобешево під Іловайськом. Олексій отримав смертельне осколкове поранення.
4 вересня 2014 року в с. Гвардійське Одеської області в останню путь провели 37-ми річного полковника Збройних Сил України, мужнього бойового командира, безстрашного кадрового офіцера Олексія Георгійовича Грачова з усіма армійськими почестями. З тугою в серці залишилась дружина Олена та дочка Ольга.
30 квітня 2015 року в його рідній школі - Очаківській ЗОШ №1 на честь Героя – справжнього патріота України, який загинув в зоні АТО, захищаючи цілісність і незалежність рідної землі - встановили меморіальну дошку. «Вчителі першої школи пам’ятають свого випускника – медаліста Олексія першим у всьому. Був завжди порядним, добрим та усміхненим… Його короткий, але такий яскравий життєвий шлях є прекрасним прикладом для молодого покоління», - крізь сльози промовила директор школи Т.В. Іщенко. Після хвилюючих урочистостей ще довго лунало: «Герої! Герої! Герої! Найкращі Вкраїни сини! Цей світ лиш врятують Герої. Герої нової війни».
Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Грачов Олексій Георгійович посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького II ступеня.

Мандибура С.М.

Позивний «Балаган»

У 2015 році в Україні з’явився орден під назвою «Народний герой України». Він був заснований з ініціативи волонтера Андрія Боєчка і ювеліра Дмитра Щербакова. І тепер цей «громадсько-народний орден» є доповненням до недосконалої нагородної системи України. Наприклад, громадянин іноземної держави, який би він подвиг не здійснив на славу України, не може отримати звання героя.
Орден має два ступені: для волонтерів і військових. Виготовляється зі срібла 925-ї проби. До речі, срібло для орденів може здати будь-який бажаючий. За словами організаторів, його збирали в 16 країнах світу. Небайдужі люди жертвували дорогі для себе речі з цього металу, що вже надзвичайно символічно і розкриває справжній зміст ордена - народний. Наприклад, український боксер В'ячеслав Узєлков здав в нагородну раду ордена свою срібну медаль, яку отримав на чемпіонаті Європи з боксу в 2002 році. А депутат миколаївської обласної ради Олег Мудрак здав 435 грамів срібла 999 проби в колекційних злитках.
До червня 2016 року цієї нагороди удостоєні понад 200 осіб. Церемонія, сімнадцятого за рахунком нагородження, пройшла в Миколаєві 29 червня 2016 року.
Серед нагороджених в цей день - наші земляки - миколаївці: військовослужбовці та волонтери. Відповідно до статуту ордена, в разі нагородження посмертно, нагорода вручається родичам героя.
Однак родичі представленого до нагороди і нагородженого посмертно Андрія (позивний «Балаган») не були присутні на церемонії нагородження. Замість них були бойові побратими «Балагана», які частково замінили йому сім'ю в останній рік його життя ...
Андрій народився 22 жовтня 1987 року в Москві. З дитинства він був пронизаний російською культурою, любив читати, захоплювався історією. Подорослішавши, він став членом фанатської групи футбольного клубу ЦСКА (Москва), підтримуючи улюблену команду вдома і на виїзді.
Це була середина 2000-х років, коли в Росії вже була при владі нинішня верхівка Кремля. Андрій не міг не помічати «спайки» злочинного світу і влади, деградації частини населення, зростання безробіття. Він не був шовіністом і не підтримував войовничості Кремля, вважаючи путінський режим тоталітарним.
Коли в Росії почалися протестні акції проти влади на Болотній площі в Москві (кінець 2011 - початок 2012 року), Андрій брав в них найактивнішу участь, не боячись висловити свою думку.
Після цього почалися «чорні дні». Його затримували співробітники ФСБ, залякували, обіцяли посадити «далеко і надовго», погрожували розправою з сім'єю.
Андрій прийняв непросте рішення - щоб не наражати на небезпеку свою сім'ю, він виїхав з Росії.
З 2012 року він жив в Миколаєві, швидко знайшов собі друзів, «влившись» в фан-групу МФК «Миколаїв». За словами товаришів, він був товариський, завжди знаходився в доброму настрої, любив жартувати. Звідси і його позивний - «Балаган».
З початку в Києві Евромайдану - Андрій один з його найактивніших учасників. У «найгарячіші» дні протистояння (січень - лютий 2014 року) він був поранений на вулиці Грушевського. «Балаган», хоч і громадянин Росії, але людина з серцем палкого патріота України, розумів, що саме на Майдані зароджувалася свобода.
Однак, як виявилося, після перемоги Революції було рано складати зброю. У березні - квітні 2014 року контрреволюційні сили організували свій «Антимайдан» в Миколаєві і, коли в ніч на 7 квітня вони вирішили йти ва-банк на штурм Миколаївської облдержадміністрації, - це була остання крапля терпіння для миколаївських патріотів, в рядах яких був і Андрій. Він також брав участь у розгоні «антимайдану» і забезпеченні безпеки Миколаївського євромайдану.
А далі - військова агресія Росії в Криму і на Донбасі. Коли в Україні почали формуватися добровольчі батальйони (весна - літо 2014 року), Андрій одним із перших записався в батальйон «Азов». Отримавши звання рядового міліції батальйону патрульної служби особливого призначення «Азов» МУМВС в Київській області, він опинився в зоні проведення антитерористичної операції.
У складі підрозділу Андрій брав участь у вуличних боях за центр Маріуполя (травень - червень 2014 г.), коли проукраїнські сили і армія з іншими силовими структурами зуміли відстояти місто.
1 липня 2014 року, після закінчення режиму тиші, коли бойовикам було надано можливість скласти зброю, сили АТО почали активний наступ на Сході. На початку серпня здавалося, що до перемоги один крок. У цей момент батальйон «Азов» - в авангарді наступаючих військ - у передмісті Донецька, Мар’їнці.
У серпні 2014 року Мар’їнка - одна з ключових цілей наступу сил АТО. Оволодівши цим населеним пунктом, а згодом і Іловайськом, можна було говорити про оточення Донецька і подальше його звільнення.
До батальйону «Азов» Мар’їнку намагалася штурмувати 51-а механізована бригада Збройних Сил України, але з втратами армійці змушені були відступити. 4 серпня бійці «Азова» спільно з бронетехнікою 51-ї бригади зробили ще одну спробу штурму, яка увінчалася успіхом. Добровольці наступали під прикриттям танка, який вів вогонь по бойовикам. Андрій «Балаган» просувався одним з перших і в цей момент бойовики підірвали радіокерований фугас, заздалегідь закладений на дорозі.
Через вибух техніка практично не постраждала, 8 осіб були поранені, а Андрій отримав смертельні поранення, прийнявши на себе основний удар снаряду. Але навіть в останні хвилини свого життя, міцно стискаючи в руках особисту зброю, він вів себе гідно, не впав у паніку, будучи прикладом для бійців.
Прощання з Андрієм відбулося 7 серпня 2014 року, похований він в Миколаєві. Згодом, наказом Міністра внутрішніх справ від 25 листопада 2015 року за № 2496 Андрій «Балаган» був нагороджений медаллю «Захиснику Маріуполя» (посмертно). А 29 червня 2016 року він був удостоєний високого звання «Народний Герой України», орден за № 42. Цю нагороду на церемонії вручення отримали його бойові друзі, які в той спекотний серпневий день 14-го року йшли за ним по дорозі на околиці Мар’їнки...
Нині орден «Народний Герой України» Андрія «Балагана» знаходиться в експозиції миколаївського музею суднобудування і флоту, куди його віддали на зберігання його товариші, оскільки родичі в Росії відмовилися навіть від пам'яті про сина ...
А в нашому місті, в пам'ять про Андрія названа вулиця - вулиця Андрія «Балагана» (колишня Піонерська), а влітку 2015 року, на вулицях Харкова з'явилися графіті на честь Андрія.
У 2017 році в Миколаєві, в парку Перемоги була висаджена алея дерев, яким були присвоєні імена загиблих в АТО миколаївців. Одне з таких дерев - в пам'ять про Андрія... Також, в Україні, в 2017 році вперше відбулося святкування нововстановленого пам'ятного дня – дня Добровольця (14 березня). У цей день Миколаївський обласна рада нагородила пам'ятною медаллю багатьох ветеранів АТО, наших земляків. Медалі «За заслуги перед Миколаївщиною» 2 ступеня № 151 (посмертно) був удостоєний і Андрій.
Після смерті Андрія футболісти МФК «Миколаїв» – команди за яку він вболівав, вийшли на поле з траурними пов’язками, а на річницю смерті на честь Андрія його побратими влаштовують великий турнір зі змішаних єдиноборств під назвою «Дорогу Нескореним», це гасло колись написав Андрій на одному з прапорів, це був його девіз по життю.
На жаль, ми мало знаємо про Андрія в «домиколаївський» період його життя. На сайті «Книга загиблих», де зберігається інформація про всіх загиблих воїнів в АТО, можна прочитати лише скупі офіційні рядки про нього. Однак, там же можна побачити такі слова: «Іноземний брате, твій величний подвиг ніколи не забуде вдячна Україна! За нашу та вашу свободу! Від простої української жінки та її дітей».
Ми віримо, що пам'ять про людей, які віддали найцінніше – своє життя, за спокій і свободу громадян, ніколи не вичерпається і збережеться прийдешніми поколіннями.

М.М.Скарлат

Офіцерська честь

    Гліб Миколайович Григораш народився 21 грудня 1966 року в м.Миколаїв. Його дитинство пройшло серед хлопчаків – однолітків на вулиці Фрунзе. Навчався в середній школі №35, яку і закінчив у 1984 році. Ще з шкільних років Гліб захоплювався туризмом, з рюкзаком за плечима побував у походах в Карпатах, горах Криму, Кавказу. Навчався із задоволенням, був одним з кращих у своєму класі. Показовим є той факт, що йому серед кращих учнів Миколаєва довірили символічну почесну варту біля Вічного вогню.
    Гліб від самого дитинства мріяв бути льотчиком. Але життя завжди прагматичніше і вносить свої корективи в юнацьку романтику.
    В 1984 році Гліб Миколайович вступає до Пермського воєнного авіатехнічного училища, яке закінчив у 1987 році. Потім служба в різних авіачастинах – від Далекого Сходу до Польщі. Після проголошення незалежності України Гліб Григораш продовжує службу старшим техніком з радіотехнічного обладнання в бригаді морської авіації в Кульбакіно. Але після переводу частини в м. Саки і скорочення штату в 2003 році він виходить на пенсію в званні старшого лейтенанта. Чому віддавши військовій службі майже 20 років він мав таке звання? Відповідь лежить на поверхні – принциповість, небажання бути на побігеньках, незручність для командування не давали можливості «заслужити» чергове звання. Мабуть давалось в знаки походження Григорашів з козацького роду – звідси і характер запальний та рішучий. Не випадково дід Гліба, всі його дядьки були військовими, мали нагороди.
    Звільнившись зі служби Гліб Миколайович не міг всидіти спокійно. Він постійно хотів навчатися новому, завжди щось майстрував. Таких як Гліб називають «золоті руки» та «золота голова». Але на першому плані була його дружна сім’я – дружина та дві доньки. Ходили разом в туристичні походи, подорожували. А ще Гліб захоплювався полюванням.
    Коли в Криму з’явились «зелені чоловічки» і розпочалось захоплення військових частин російськими військовими, за іронією долі Гліб саме  перебував на півострові. «Коли Крим був захоплений Росією – розповідає дружина Гліба Наталія Володимирівна – російські козаки крутили руки українським військовим, намагалися поставити на коліна, погрожували. Її чоловік на собі відчув ганебне ставлення  і зневагу. Гліб пишався своїми товаришами, котрі змогли вирвати українську техніку з лап окупантів  та важко переживав зраду інших».
В травні 2014 року під час мобілізації Гліб Миколайович добровольцем прийшов в 19-й батальйон територіальної оборони. Коли дружина Наталя просила Гліба залишитись вдома, він сказав: «Я офіцер, і є таке поняття як офіцерська честь!». А ще – «Якщо я не піду туди (в зону бойових дій – авт.), ворог прийде сюди». Гліб Григораш був призначений заступником командира роти з озброєння і техніки. Спочатку були інтенсивні навчання на полігоні, варта на блокпостах, охорона берегової лінії. А вже 2 вересня 2014 19-й батальйон був відправлений в зону бойових дій, куди і прибув 4 вересня.
    В ніч на 3 вересня 79-та і 95-та аеромобільні бригади здійснили широкий марш-рейд із районів Краматорська і Слов’янська по тилам російських військ і бойовиків, в ході якого ворог поніс значні втрати в особовому складі, озброєнні і техніці. Було зупинено просування бойовиків. 19-й територіальний батальйон в зоні АТО зайняв першу лінію оборону для недопущення розвідувально-диверсійних груп сепаратистів, а також для утримання встановлених під час рейду позицій.
    Проблеми з’явились ще до від’їзду в зону АТО, Наталя Володимирівна згадує слова чоловіка: «Техніка жахлива, автомашини без гальм. Коли виїжджали в АТО – грошей не заплатили, а бронежилети привезли тоді, коли бойовики з «Градів» повним ходом обстрілювали позиції. Половина особового складу втекла з передової – дезертирувала. А Глібу з травмованою ногою офіцерська честь не давала навіть думки покинути позиції та товарищів».
    Батальйон 5 вересня прибув на місце дислокації – район Гранітне – Старогнатівка – Тельманово. Бійці намагались окопатися, та де там – на кам’янистому ґрунті. Приїхали на порожнє місце – митись немає де, випрати білизну й одяг неможливо, туалетів теж нема.
    Підрозділи 19-го батальйону розташовувались недалеко від Донецька. Позиції були всього в декількох кілометрах від сепаратистів, обстріли артилерії бойовиків і прольоти безпілотників під час так званого «перемир’я» тут були звичною справою. Але й під обстрілами потрібно було налагоджувати окопний побут, а також ліквідувати ДРГ, які постійно лізли. І ось тут велику роль відіграв скрупульозний, навіть педантичний характер Гліба Миколайовича як заступника комроти. Кому що видано, яка зброя – все розписано в блокнотах. Як ця його риса потім допомогла багатьом людям!
    Та випробовування на цьому не закінчились. 13 вересня близько 80 бійців самовільно покинули поле бою, оголивши лінію захисту і кинувши зброю і бойових товаришів, повернулись в Миколаїв. Залишилось 33 чоловіка, серед них був і Гліб Григораш, які 2 тижні утримували оборону від супротивника, поки на допомогу не прийшли «морські котики». При цьому бійці, що залишились не тільки змогли відбити напад, але й заробити славу «шаленого» батальйону.
    На другий день, 14 вересня, ворог організував бійцям, які залишились, засідку. Вони аж ніяк не очікували спротиву. 3 із 4-х танків терористів бійці спалили. Потім витримали ще два бойові зіткнення, знищили всіх терористів у засідці, придушили всі вогневі точки ворога. І це взагалі без важкого озброєння! Саме після цього сепаратисти назвали їх «шаленими».
    Гліб Миколайович Григораш загинув 13 жовтня 2014 року під Білокам’янкою, перебуваючи у групі прикриття розвідувальної групи, він натрапив на розтяжку. Загинув так, як жив – відповідно до своїх принципів. Адже Гліб міг нікуди не іти, залишитись, направити замість себе іншого, він – заступник командира роти…
    Кожну мить щасливого сімейного життя пам’ятають дружина Наталя, доньки Анна та Ксенія. Старша донька Анна - студентка Національного кораблебудівного університету ім. адмірала Макарова, навчається на 3-му курсі за спеціальністю «Авіа- та ракетобудування», а молодша Ксенія, ще навчається в середній школі.
    Указом Президента України Гліб Миколайович Григораш був нагороджений посмертно орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня.
    Чомусь не полишає почуття гіркоти. Хотілось би побачити меморіальну дошку Герою на його рідній школі. І пам’ятний знак Герою на кладовищі в Матвіївці, де він похований. Але головне – більше уваги і допомоги сім’ям загиблих Героїв.

Макарчук С.С.

Хлопець з хоробрим серцем

Визволення від ворога стратегічно-важливого населеного пункту Піски, що поблизу Донецького аеропорту почалось ще в липні 2014 року. Гарячі бої тривали тут і спекотним літом, і восени, і взимку. Серед бійців, що кожного дня вели бої з терористами був і наш молодий земляк – Михайло Губриченко – солдат батальйону «Фенікс». Мужність і героїзм українських воїнів 79-ої та 93-ої бригад, добровольців з Правого сектору, батальйону «Дніпро-1» та «ОУН» вражав ворога. Про них ходили легенди. Адже неймовірна сила рухала бійцями щодня, щогодини. Палаючі танки, що йшли на блокпости, поранені бійці, які продовжували вести бої, а потім аби не здатися ворогові підривали себе, вражали окупантів в районі Донецького аеропорту. Під час цих битв поряд з побратимами, миколаївські десантники здобули славу по обидва боки від лінії фронту - українці висловлювали повагу та вдячність за подвиг, а ворог - зі страхом в очах спостерігав за їх діями.
Неймовірно тяжкі бої були, коли Піски атакувала частина ротно-тактичної групи 22-ої окремої бригади ГРУ Генштабу Росії, а також 200-ої бригади особливого призначення Південного військового округу (Ростов). Ворожі десанти час від часу не полишали наміру прорвати оборону. 10 лютого терористи роблять чергову спробу прориву, та вже 11 лютого українські військові взяли повністю під контроль населений пункт Піски і закріпились біля Опитного і Тоненького. Але бої не припиняються. 14 лютого в районі с. Піски Донецької області при виконанні бойового завдання, потрапивши під мінометний вогонь терористів, від осколкового поранення загинув Михайло Губриченко.
– Це пізніше, коли вже поховали сина, від побратимів я дізналась, які надзвичайно тяжкі випробування випали на долю мого Михайла, - розповіла при зустрічі мати Наталія Іванівна Губриченко. - Адже коли приїжджав на кілька днів додому, то про те, що під час боїв горіла і техніка, і побратими, і земля, не обмовився жодного разу. Більше про хлопців з західної України розповідав з якими встиг потоваришувати, багато говорив про волонтерів, які привозили до них на передову і харчі, і воду, і взуття, і цигарки. Мабуть, не хотів, аби ми хвилювались. Він був гордий, що служити випало саме в 3-му батальйоні 79-ї аеромобільної бригади «Фенікс». В нього не було страху. Навіть після лікування в госпіталях Дніпропетровська та Києва він знову повертався до товаришів на передові позиції. Хоча вони були навіть взимку неймовірно гарячими.
– Та армійські труднощі почалися для сина ще коли він був призваний в 2011 році на строкову службу в місто Севастополь. Хоча і прослужив півтора роки на підводному човні «Запоріжжя» та біль у серці час від часу нагадував про себе. Це не зупиняло хлопця. Він ще встиг виїхати і на бойові навчання на кораблі «Чернігів». Повернувшись до Очакова вирішує влаштуватись на роботу. Та все не вдається. Тож виїхав до Архангельська, де раніше проживав з родиною, сподіваючись, що там зможе працювати, заробляти гроші та допомагати матері. Та не так сталося як гадалося. І вже за рік він знову в Очакові.
Почав думати про армію. Він добровільно прийшов у військкомат з наміром вступити до лав десантних військ, адже десантники всюди перші, і він хотів служити саме там. Однак у військкоматі йому кілька разів відмовляли, адже серце не втомлювалось нагадувати про негаразди. І лише зваживши на наполегливість Михайла, його було зачислено на посаду - стрілець-номер обслуги, аеромобільно-десантний взвод аеромобільно-десантної роти, десантно-штурмового батальйону «Фенік» 79-ї Миколаївської окремої бригади. Батальйону, який в серпні 2014 почав формуватись, за безпосередньої участі волонтера Юрія Бірюкова.
Після нетривалих навчань на Широколанівському полігоні, хлопець виїхав на схід України, де тривала антитерористична операція. Додому приїжджав на кілька днів у жовтні, та грудні. Пізніше лише дізналась, що ці дні йому давались як короткострокова відпустка по пораненню. Як розповіли мені побратими Михайла мужньо він разом з іншими тримав оборону Донецького аеропорту – що став символом героїзму українських військових. Десантники отримали неформальне звання «кіборги». Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).
Життєвий шлях Михайла Михайловича Губриченка, який народився 28 серпня 1991 року в місті Очаків Миколаївської області, був як в звичайного хлопця. Школа, армія. І війна. Війна, що назавжди забрала у матері 24-річного сина, у брата та сестер – рідного брата.
Поховали Михайла з усіма почестями на міському кладовищі в Очакові 18 лютого 2015 року.
Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Губриченко Михайло Михайлович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

С. М. Мандибура

Героїчна історія українського командира-спецназівця

 Народився Олексій Володимирович Зінченко 24 березня 1977 року в с. Ясне Мелітопольського району Запорізької області. Згодом родина переїхала на Черкащину. «Відколи його пам’ятаю, він мріяв про військовий однострій та службу у Збройних Силах, – розповіла при зустрічі його дружина Валентина. – Жодної хвилини не любив марнувати. Активно та наполегливо вивчав військову справу. Займався спортом, загартовував себе».
Після здобуття середньої освіти в 1994 році став курсантом Севастопольського військово-морського інституту імені П. С. Нахімова. Успішно закінчивши навчальний заклад, був направлений в місто Очаків до Морського центру спеціального призначення. Спочатку його як водолазного спеціаліста загону підводного мінування призначили командиром групи мінування, а згодом – командиром загону підводного мінування. З 2003 року Олексій був заступником командира загону спеціальних операцій, а за рік – командир цього загону. Нелегкими військові будні були завжди. До відпрацювання надскладних завдань загоном підводного мінування, чи то загоном підводного розмінуванням і прориву протидесантних загороджень, чи розвідувальним загоном Олексій завжди ставився відповідально. Він був переконаний, що знання щодо проведення розвідувальних заходів, здійснення диверсій, підводного мінування і розмінування його підопічні повинні засвоїти на відмінно, адже найменша помилка могла кожному з них коштувати життя. Під час навчань військовослужбовці отримували не лише теоретичні дані, досвід, але й загартовували витримку та волю, відточували бойову майстерність. «Я завжди розуміла, що професію Олексій обрав нелегку. Він був завжди там, де його тримав обов’язок. І робив для Вітчизни все, що залежало від нього» – додала дружина.
Олексій Володимирович не тільки навчав інших, але й використовував усі можливості розвиватися самому, вдосконалювати свої навички, здобувати нові знання, зокрема, отримав спеціальне звання «Бойовий плавець спеціального призначення військово-морських сил Збройних сил України», а з жовтня 2005 року по лютий 2007 року навчався у командно-штабній академії Бундесверу Федеративної Республіки Німеччини. Після закінчення навчання був призначений на посаду заступника командира з водолазної підготовки, в грудні 2012 року став командиром Морського центру спеціального призначення.
За особистий високий професіоналізм, підтримання бойової готовності частини та сумлінне виконання службових обов’язків нагороджений численними медалями Міністра оборони України, начальника Генерального штабу Збройних Сил України, командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України, відзнакою Міністерства оборони України «Доблесть і честь».
Спілкуючись з Валентиною, тендітною та милою жінкою, відчуваю як неймовірно тяжко їй приховувати біль утрати, утрати найріднішого і найдорожчого чоловіка, біля якого було завжди затишно і комфортно. Вона з ніжністю згадує як часом тулилася до сильного плеча, аби просто по-жіночому бути слабкою, а Олексій, відчуваючи тривогу в її голосі, знаходив і слова розради, і слова поради. Коли був поряд чоловік, то все здавалося простим, не вартим переживань. У напруженості буднів спливав час. Разом виховували двох доньок. Тато радів їхнім успіхам, як своїм. Мріяв про власну оселю, яку так і не дочекався.
– Коли почалась антитерористична операція на сході нашої держави, Олексій неодноразово від’їжджав до зони бойових дій. Хвилювалась, але не хотіла щоб це помічав чоловік. У нього клопотів вистачало. Поїздка на друге серпня була плановою. Попрощавшись зі мною та дітьми, поїхав через Мелітополь. Зайшов до першої вчительки, зателефонував та зустрівся з однокласниками, ніби підкреслюючи, що на сході вже розпочались військові повномасштабні дії, і хто потрапляє в горнило війни, той не може бути застрахованим від небезпек, – ділиться Валентина.
17 серпня 2014 року в районі м. Старобешево Донецької області обстріл з установки «Град» забрав життя капітана ІІ рангу, командира Очаківського центру спеціального призначення Олексія Володимировича Зінченка.
«Він мужньо і до кінця виконав свій громадянський обов’язок перед українським народом та українською державою. Олексій Зінченко став Героєм, вірним присязі і бойовим побратимам, гідним оборонцем рідної землі від московського загарбника. Хай світла і вічна пам’ять про Олексія Володимировича живе серед рідних, близьких, бойових побратимів та добрих людей назавжди. Вічна пам’ять Герою!» – йдеться у листі родичам загиблого.
Після прощання в Очакові, 20 серпня 2014 року Олексія Зінченка провели в останню путь на сільському цвинтарі в селі Кам’яний Брід Лисянського району Черкаської області.
Спілка ветеранів військово-морської розвідки посмертно нагородила Олексія Зінченка Морським Хрестом.
За мужність та героїзм, проявленні під час виконання завдань за призначенням в ході антитерористичної операції на сході держави, наказом Міністра оборони України від 19 серпня 2014 року № 473 капітану ІІ рангу Зінченку Олексію Володимировичу присвоєно військове звання капітана І рангу (посмертно).
Указом Президента України  № 708/2014 від 8 вересня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Зінченко Олексій Володимирович посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

 В пам’ять побратима

Савенко В.В., товариш по службі

Перше наше знайомство з Олексієм Зінченком відбулось в 1997 році, коли ми ще були курсантами Севастопольського ВМІ імені П. С. Нахімова – альма-матер військових водолазів. Я гордий, що з часом це знайомство переросло у справжню чоловічу дружбу. Олексій – гідний представник еліти Сил спеціального призначення, бойовий плавець. Його з-поміж усіх нас, крім міцного здоров’я, гнучкого розуму та натренованості, вирізняли – неабиякий професіоналізм, наполегливість, високий рівень знань, навики командної роботи та досконалість. Саме завдячуючи цим якостям, він згодом очолив Морський центр спеціального призначення. Його унікальність, як командира, полягала в згуртуванні колективу. Він вмів не просто спілкуватися, а професійно налагоджувати контакти і зв’язки, вирішуючи при цьому нагальні питання: чи то вони стосувалися центра, чи частини, чи конкретної людини, незважаючи на ранг та посаду. Олексій завжди дбав про здоровий морально-психологічний клімат у нашому колективі. При цьому і свій власний дар – чудово орієнтуватися під водою – розвивав за кожної можливості, долаючи значні відстані з вантажем і спорядженням, вдосконалюючи техніку володіння зброєю під водою. Його вимогливість до себе, постійна спрямованість на успіх допомагали працювати ефективно і нам. Олексій як ніхто розумів, що тільки взаємодія, взаємодопомога та свідома повага до кожного спрямують  колектив до успіху. У колективі відчували «почуття ліктя». Ми завжди намагались у всьому рівнятись на командира.
Пригадалось 7 жовтня 2013 року, коли на урочистостях з Дня відзначення 60-ї річниці з Дня створення Морського центру спеціального призначення, капітан ІІ рангу Олексій Володимирович Зінченко, вітаючи ветеранів, офіцерів, мічманів, прапорщиків, старшин, матросів та гостей, запевнив, що які б завдання перед Центром не ставила держава, вони будуть виконані з честю.
Ніхто тоді й подумати не міг, що і року не пройде, як будемо відправлятися на схід країни в Донецьку та Луганську області для проведення антитерористичної операції. Було неймовірно тяжко. До нашої, як і до інших частин, прибували добровольці-патріоти першої, а згодом і другої та третьої хвиль мобілізації. З ними, на жаль, їхали і «аватари» – люди, які давно свій інтелект утопили в горілці. Та Олексію Володимировичу вдавалося з ними знаходити спільну мову, навіть не на підвищених тонах. Вистачало лише погляду та кремезної статури. І вже за тиждень-два всі вони добросовісно виконували обов’язки військовослужбовця.
Скромний і виважений, він умів реагувати на грубість та непорозуміння не розгубленістю та поступливістю, а твердістю і наполегливістю. Не застосовуючи сили міг легко дати відсіч кожному, хто намагався його перевірити на міцність.    
Олексій Володимирович уже з першими добровольцями виїде в зону проведення антитерористичної операції. 16 серпня 2014 року, виконуючи завдання за призначенням у районі м. Старобешеве Донецької області, командир разом з розвідувальною групою спеціального призначення потрапили під обстріл ракетної установки залпового вогню «Град». Олексій зазнав тяжкого поранення. Лікарі цілу добу боролися за його життя та 17 серпня 2014 року серце його зупинилося назавжди. Зупинилося заради України!
Організовувати церемонію прощання з командиром Олексієм Володимировичем Зінченком та матросом, кулеметником взводу охорони роти Євгеном Корнафелем було надзвичайно тяжко. Не вірилось… Ще чув його слова перед відправленням: «Побудеш тимчасово виконуючим обов’язки, а я повернусь і все буде добре». Це перше і єдине слово, якого не вдалось стримати командиру. Як згадували побратими, Олексій на передовій був відважним, хоробрим, чесним та принциповим. Він не ховався за спини інших. Та якщо чесно сказати, то його під два метри зріст, кремезну статуру ніхто б і сховати не зміг. Проводжали в останню путь героїв 19 серпня 2014 року.
За життя Олексій достойно шанував флотські традиції. Приміром, він, як і годиться командиру, зустрічав корабель, що повертався на базу, завжди з запеченим поросям, яке традиційно з’їдали всі разом.
Пригадую, як ще будучи курсантами, традиційно – киданням у воду в Севастополі вітали Олексія з народженням дочки Анастасії. Вітали його, не зраджуючи традиції і вдруге, уже в Очакові, коли народилася Наталочка. Двох доньок красунь виховував наш командир разом з дружиною Валентиною. До речі, Валентина прийняла присягу на вірність Україні і сьогодні разом з побратимами захищає нашу землю від агресора.
Двері його оселі були відчинені для кожного і неважливо, чи було це після напруженого робочого дня, чи у святкову днину. Він був справжнім другом. Умів дружити чесно і віддано. Переживав разом з товаришами і періоди їх злетів, і непрості періоди невдач. Був чуйним до чужого горя. Завжди допомагав іншим. За це його поважали. Такого побратима і друга тяжко втрачати, а особливо коли розумієш, що втрачаєш назавжди.
Тяжко, але сьогодні війна – не просто слово. Війна – це реальність. Війна – це коли герої відходять. Їхні імена закарбовуються у Вічність.  Але розпачу у воїнів ніколи не буде.
Пам’ять про капітана ІІ рангу (капітана І рангу посмертно), командира військової частини А 1594 Військово-Морських Сил Збройних Сил України Олексія Володимировича Зінченка, пам’ять про Товариша, пам’ять про Побратима  зобов’язує нас продовжувати боротьбу за мир на Україні.
Ми всі бажаємо Миру, але Миру тільки шляхом Перемоги!
І відродження флоту обов’язково буде! Цього вимагає час!
Слава Україні! Героям Слава!

С. М. Мандибура

БЕЗСТРАШНИЙ ВОДІЙ

За свій невеликий термін проведення антитерористична операція встигла забрати життя багатьох українців – справжніх героїв, що поклали своє життя за суверенітет, цілісність та єдність української держави. Саме військовослужбовці першими увійшли до зони антитерористичної операції, вони щохвилини виборюють для нашої держави такий жаданий мир, завзято та сміливо ідуть в бій з думкою про перемогу. Це справжні патріоти, які ціною власних життів забезпечують неподільність нашої країни, саме їм ми зобов’язані та повинні вклонитися за мирне небо над головою.
Одним з таких непізнаних героїв сьогодення був Завірюха Олександр Ігорович, уродженець села Кам’яна Балка Первомайського району Миколаївської області.
Солдат контрактної служби прийшов до Збройних сил України на посаду водія-механіка. На початку своєї служби керував військовими транспортними засобами, пізніше пересів за кермо не модернізованого бронетранспортеру БТР-80. Олександр був одним з кращих водіїв бригади, за БТРом слідкував як за власною дитиною, завжди тримав його в ідеальному стані. Однак, командирові відділення неодноразово доводилося сварити Олександра за безлад в середині машини, на що солдат жартома погрожував вигнати хлопців з бронетранспортеру та їздити на ньому самостійно.
Командир відділення Володимир згадує солдата Завірюху як гарного та слухняного виконавця, будь-яку поставлену задачу виконував на «відмінно». Олександр виявився дуже веселим хлопцем, весь час жартував, навіть під час обстрілів.
- Безстрашний був, зовсім нічого не боявся, – з посмішкою на вустах пригадує командир.
21-річний Олександр відзначився вражаючою мужністю під час запеклих боїв 11-12 липня поблизу Зеленопілля: разом із бойовими товаришами врятував життя великій кількості поранених, вивізши їх у безпечну зону. Проте, під час тих запеклих боїв сам мало не загинув. Залишивши особовий склад на місці дислокації, водій Олександр разом із командиром взводу, оператором-навідником та двома медпрацівниками рухалися на бронетранспортері полем бою та попали під обстріл. Лише за п’ять хвилин потому командир взводу помітив, що Олександра немає в машині та вже і не сподівався побачити його живим. Коли після закінчення обстрілу усміхнений водій зазирнув у люк: «Всі живі? Тоді швидше тікаємо звідси!». Того разу йому таки вдалося вижити, сховавшись за машиною з іншого боку.
Життя Олександра обірвалося внаслідок чергової атаки терористів на Донецький аеропорт. 28 вересня прямою наводкою танк терористів влучив у бронетранспортер, де знаходились бійці 79 окремої аеромобільної бригади. Того дня загинуло семеро десантників, серед них і водій Завірюха. Його бойові товариші та командир відділення жалкують лиш про те, що так і не встигли добре пізнати Олександра, але в їх пам’яті він назавжди так і залишиться безстрашним жартівником та хоробрим бійцем. Незважаючи на свій юний вік, Олександр виявився справжнім героєм, яким може пишатися Україна!

 
Кисличенко М.О.

Сльози матері

Які слова можуть передати горе матері, яка поховала сина, проте не вірить в його смерть і живе тільки тому, що знає – одного дня її Вальок повернеться. Не уві сні, а насправді.

Заграничний Валентин Анатолійович народився 9 грудня 1978 року в м.Миколаєві. Батько, Анатолій Васильович, – ветеран МВС, зараз на пенсії, мати, Антоніна Петрівна, працює в Надбузькому професійному аграрному ліцеї.
З дитинства мріяв стати військовим. Сам Валентин так розповідав про це в інтерв’ю очаківській міській газеті («Очаків», № 30 від 27 липня 2012 року): «Захоплення парашутним спортом з’явилось в мене ще в дитинстві. Я прагнув стрибнути з парашутом і поглянути на землю з висоти пташиного польоту. Моя мрія здійснилась у 1994 році, коли я 15-річним юнаком зробив крок на зустріч небесним просторам. З того часу вже точно знав, чим хочу займатися протягом усього життя».
Мама також пригадує, як у дитинстві зачитувався Валентин книжками про війну, військових, по кілька разів передивлявся фільми на військову тематику. Найулюбленішою була стрічка «В зоні особливої уваги». В школі навчався добре, відразу після її закінчення у 1995 році вступив на факультет аеромобільних військ Одеського інституту сухопутних військ (зараз – Військова академія). «Як їхали поступати, – згадує мама, – я всю дорогу проплакала, як наперед знала… Поступив сам, учився сам – ми нічого не платили, торби не возили». Юнак звик всього добиватися лише власними знаннями, уміннями, наполегливістю. Після закінчення інституту молодий офіцер був розподілений до 1-ї аеромобільної дивізії (м.Болград, Одеська область), після її розформування певний час служив в Миколаєві в 79-й ОАЕМБр, а у 2005 році перевівся до в/ч А1594 м.Очаків. Спочатку обіймав посаду заступника командира групи спеціальних операцій, потім – командира групи мінування, заступника командира загону спеціального призначення з повітрянодесантної підготовки. З 2006 року займався підготовкою до стрибків молодих солдат, до чого ставився з великою відповідальністю. Був надзвичайно вимогливим і до себе і до своїх підопічних, адже знав, що від набутих професійних навичок залежатиме не тільки успіх операції, але й власне життя та життя товаришів.
Неодноразово входив до складу команд, які представляли частину на першості Збройних Сил України, очолював команду на змаганнях за звання кращої групи спеціального призначення України. На усіх змаганнях команди займали призові місця. В частині відзначали Валентина Заграничного, як одного із найкращих офіцерів повітрянодесантної служби частини.
Антоніна Петрівна пригадує, що коли в 79-й ОАЕМБр розпочались масові скорочення, син почав шукати, куди перевестися: «Були варіанти в Києві, Житомирі, Очакові. Він вирішив спробувати в Очаків, я відмовляла: «Синок, ти ж десантник, а там – вода», а сама думала, що не візьмуть його, бо було багато бажаючих. Коли через деякий час телефонує: «Мамо, я все поздавав. Мене взяли!». Так він і поступив на те «вакантне» місце, яке звільнилося внаслідок смерті офіцера під водою. У мене ще тоді були вже недобрі передчуття, щодо цієї посади. Хто ж знав, що цей нелюд нападе, і що буде війна! Я казала: «Синок, не йди! Ти ж можеш залишитись. Ти ж інших учиш». «Так, – каже, – можу. Але я піду – хлопці йдуть, їм по двадцять років, а я буду ховатися? Як я їм буду в очі дивитися, як я буду від них щось вимагати?». Пішов. Я повернусь, каже, мамо. Я везучий. Все буде добре. А рівно за тиждень мені повідомили, що його немає»…
За офіційними даними Заграничний Валентин Анатолійович загинув 28 серпня 2014 року під час виконання бойового завдання з коригування вогню артилерії в районі населеного пункту Многопілля Іловайського району Донецької області, будучи командиром розвідувальної групи спеціального призначення. 3 вересня 2014 року тіло Заграничного В.А. разом з тілами 96 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014 року тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпропетровська як невпізнаний герой.
Антоніна Петрівна розповідає, що командування частини їздило на впізнання: «Ніхто їх впізнати не міг – там такі чорні огарки… Боже! Боже! Всі хлопці, яких він повіз повернулись, а його нема… Потім ми з батьком ДНК здавали, довго це все тягнулось… Аж у 2015 році, 5 травня привезли мені той ящик… Вони хотіли, щоб я повірила, що у тому ящику моя дитина… У мене не було ніяких почуттів до того, я просто тупо стояла і дивилась на це все. Інші батьки могли бачити, що то їхня дитина, вони могли попрощатися, виплакатися… В мене навіть цього не було… І по цей день я на могилі нічого не відчуваю. Я прихожу, тому що треба прийти, а нічого не відчуваю… і сни… я їх всі пам’ятаю…
… Я цей котел бачила – величезний, бетонний з гладкими стінами і там міситься глина, і хто хоче вилізти, не може, бо стіни гладкі, і водоворот затягує. Другу ніч сниться лікарня сільська. Бачу – мій Вальочок у камуфляжі розстібнутім… Дощ накрапає… Я проходжу через цей двір, далі через дорогу і бачу – 5 обелісків стоять. 5 пам’ятників чорних. Всі однакові. Біля них живі квіти ростуть. І на одному з них – мій син, і написано «ВалентиМ», отак з помилкою, і більше нічого – ні прізвища, ні дати… Я дивлюсь, і раптом іззаду за плече мене хтось бере, я оглядаюсь – «Вальочок! Синок! Що ж це таке?! Як же ти і тут, і там?!». А Він каже: «Мамо, це помилка. Вони помилились»… Іншим разом, 3 вересня, як батько поїхав у Запоріжжя на впізнання – наснилось, що у траві високій лежить моя дитина в камуфляжі, а над ним схилилась Матір Божа, і йдуть від неї промені золоті, якими накрила його – захистила…
І завдяки цим снам, завдяки тому, що правди мені ніхто не розказав (за словами Антоніни Петрівни їй доводилося чути декілька різних версій загибелі сина) в мене є надія. Я чекаю. Тільки завдяки цьому я живу. Ходжу на роботу, щоб хоч якось відволіктися, а насправді так важко, що і не передати. Серце завмирає при кожному дзвінку у двері чи по телефону – а раптом це моя дитина. Може він у полоні, а його ніхто не шукає? Де я тільки не ходила – шукайте! Може мій син живий! А вони комп’ютера включать: «Числиться загиблим. Вибачте»…
Гортає мама фотографії – «Це ще маленький… це курсант… це – в Криму на навчаннях – коли це все ще наше було»… Сльози на очах… «Він з малечку дуже слухняним був, спокійним, відповідальним. Коли Валентину було шість років, народилася Наталка. На нього можна було спокійно залишити дитину, і попити дасть, і заспокоїть, і покачає. До всього ставився серйозно, і в школі добре вчився, і в інституті, все йому вдавалось – і парашутну справу освоїв, і водолазну… І все спішив, спішив… Як у 16 років пішов із дому, так і закрутилося – інститут, служба, сім’я, друзі… Ми з ним так мало бачилися, так багато не сказали один одному…
Наказом Міністра оборони України № 546 капітану 3-го рангу Валентину Анатолійовичу Заграничному було присвоєно позачергове військове звання капітана ІІ рангу посмертно.
Указом Президента України № 817/2014 від 21 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Заграничний Валентин Анатолійович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеню.
Наказом командира військової частини А 1594 від 29.12.2014 р. № 926 за мужність і відвагу, проявлені під час виконання військового обов’язку, прізвище капітана ІІ рангу В.А.Заграничного занесене до Книги Пошани військової частини А 1594.
Рішенням Вінницької громадської організації «Союзу ветеранів військово-морської розвідки» капітан 2-го рангу В.А.Заграничний посмертно нагороджений офіцерським морським Хрестом за розвідку.

А.П.Назарова

Сміливий ровесник української Незалежності

«Ніхто, крім нас!» – головне гасло українських воїнів-десантників, які в усі часи залишаються вірними військовій присязі, бойовим побратимам, українській Незалежності. Немало їх було, відданих і завзятих оборонців, із числа військовослужбовців, які проходили строкову військову службу в 79-й Миколаївській окремій аеромобільній бригаді. На жаль, у чорному мартиролозі новітньої історії немало імен світлих людей – героїв нашого часу.
Один із них – Сергій Анатолійович Златьєв. Він народився 25 травня 1991 року в селі Леніне Фрунзівського району на Одещині. В місті корабелів проходив строкову військову службу в аеромобільній бригаді, а після того залишився в Миколаєві для продовження служби за контрактом. Сержант Златьєв був заступником командира 3-го взводу аеромобільної роти. Володимир Лайдьонов, найкращий товариш Сергія, так його згадує: «Він був душею роти, будь-якої компанії, вічним оптимістом, посмішка ніколи не зникала з його обличчя». Вони потоваришували ще до початку бойових дій, Володя жартома називав його «Панда Кунг-Фу» за спритність і витривалість, а взагалі армійський позивний Сергія – «Чорний» (за смуглявий колір шкіри та чорні, мов смола, очі).
Герой-десантник був одним із кращих у бригаді з фізичної підготовки, завжди рвався в бій, з душею ставився до роботи, армійських буднів, цінував друзів та безмежно любив людей, мав гостре відчуття несправедливості.
Зі своєю чарівною дружиною Сергій познайомився 2013 року на курсах зі стрибків з парашутом. Того незабутнього дня всім дівчатам, готовим до виконання свого першого польоту, було відмовлено. Мовляв, є така прикмета: не можна жінкам стрибати в передчутті негоди або дощу. Тоді він підійшов до неї першим, щоб витерти її сльози та заспокоїти. З того часу вони завжди були разом – корінний одесит та юна миколаївка.
Оксана Златьєва добре пам’ятає холодний лютий 2014-го. Тоді після відомих подій та нічної бойової тривоги, швидких домашніх зборів частину роти перевели в бойову готовність. Водночас під цією та іншими частинами Миколаєва, поблизу Інгульського та Варварівського мостів почали збиратися хаотично організовані мітинги проросійських сил проти висування бойових підрозділів. Негативно налаштовані групи людей, звезених, як стало відомо потім, навмисно перекривали транзитні шляхи, формували свої блокпости, прикриваючись, як це було у Криму, жінками, дітьми, гучними гаслами. Тоді ще ніхто не усвідомлював глибинності технологій «гібридної» війни, «зелених чоловічків», таємних намірів російського окупаційного режиму захопити Крим і південь України під проект «Новоросія».  
Вже на початку березня Сергій разом із побратимами, серед яких – Володимир Лайдьонов (позивний «Єнот») та Олександр Черніков (позивний «Байкал»), висунулися на кордон із Кримом. Там вони, як і решта бійців-десантників, контролювали нашвидкуруч організовані блокпости біля села Чонгар Генічеського району Херсонської області. Телефонні розмови з домашніми були нечастими та короткими, військові будні – важкими й запеклими, очікування зустрічі ставало нестерпним. Пригадується складний побут: відсутність форменого теплого одягу, продуктів харчування, засобів облаштування пунктів бойового чергування. Тоді Сергій дізнався, що Оксана носить під серцем їхню дитину, тому прагнув приїхати бодай на пару днів до коханої, щоби швидко, військовим поспіхом, відгуляти скромне солдатське весілля (під час кількаденної відпустки вони все-таки побралися. – Прим. авт.). Потім його підрозділ перекидали з однієї бойової позиції на іншу, і за ці півроку служби йому довелося побачити не тільки щирість і гостинність місцевого населення, але й розлюченість, ненависть і зраду місцевих жителів. Це ті дні, коли шукали в селі бодай води чи хліба, а ніхто не давав. Мовляв, складіть зброю, годі служити «бандерівцям»!     
Його перший у житті бій відбувся 3 липня: тоді вони з бойовими підрозділами української армії брали участь у визволенні міста Красний Лиман Донецької області. На жаль, 10 червня Черніков і Златьєв під час рейду потрапили в аварію та отримали травми. Десантників евакуювали їх шпиталю в Дніпропетровськ, поставили діагнози: першому – травму, перелом хребта та перелом передпліччя (нині він залишається військово непридатним (непридатний до високомобільних десантних військ, продовжує службу техніком у штурмовій авіації). – Прим. авт.), другому – струс мозку і пошкодження стегна. Коли хлопці лежали в лікарні, Лайдьонов був на передовій. Невдовзі всі вони зустрілися в тому ж таки шпиталі, коли Володимир отримав своє перше поранення.
5 серпня у Сергія та Оксани Златьєвих у пологовому будинку № 1 м. Миколаєва народилася донька Єва. Тоді друзі, як три мушкетери, як їх по-дружньому називали в роті, прийшли на подвір’я лікарні з повітряними жовто-блакитними кульками на виписку дружини товариша. З гіпсами та на милицях, вони, герої-десантники, були усміхненими та щасливими, по-бойовому підтягнутими та стрункими. Мені не забути того дня, бо й сам приїхав до тієї лікарні, яка подарувала мені дочку Мирославу, в якихось справах. Там ми і познайомилися з хлопцями – захисниками української незалежності.
Скромно відсвяткували народження доньки (у нього це була первістка, у Оксани вже був хлопчик. – Прим. авт.). Сергія, ледь відновленого після травм, відрядили на посилення оборони сумнозвісного міжнародного Донецького аеропорту імені Сергія Прокоф'єва. Перед очима кожного українця – сумний мартиролог летовища, де загинула українська військова еліта. На жаль, невдовзі до хати Златьєвих прийшла біда: звістка про його загибель під час виконання бойового завдання. Відтоді 28 вересня 2014 року стало чорним днем для героїв-десантників. Як стало відомо пізніше, у бронетранспортер, де знаходився Сергій із товаришами з його відділення, влучив постріл ворожого російського танка Т-72. Як пригадує у своїй пояснювальній записці від 13 березня 2015 року солдат А. М. Бороденко, тієї миті відбувалася зміна позиції БТР-80 з нового терміналу до старого. За кермом був водій Олександр Завірюха, навідник КПВТ, ПКТ солдат Ігор Білий, у десанті по правому борту – сержант Сергій Златьєв, лейтенант Олексій Тищик, солдат Юрій Соколачко, по лівому борту на «кукушці» – власне А. Бороденко, посередині солдат Ігор Швед, ближче до навідника – майор Хардіков. Після смертельного попадання снаряда в машину з лівого боку вирвало нижню апарель, а верхня заклинила. Услід за наказом майора «Всі з машини!» Швед вискочив через «кукушку», Хардіков – через нижню апарель, автор цих спогадів залишав БТР останнім. Що там було всередині, він не пригадує, бо вже вирувало чорне полум’я. Коли він нарешті встиг виповзти з машини і добігти до старого терміналу, стався вибух, внаслідок якого розірвався БТР. Майор Хардіков та солдат Швед уже були під опікою лікарів, усіх інших побратимів А. Бороденко так більше і не побачив.
Тим часом Оксана жила очікуваннями, що її чоловік Сергій Златьєв усе-таки залишився живим, встиг вистрибнути з БТРа, знаходиться під опікою лікарів. Ніхто з бойових побратимів – захисників Донецького аеропорту – не міг ствердно сказати, де її коханий. Миті очікування правди перетворилися на нестерпні дні, тижні, місяці. Вона, мов поранена зигзиця, метушилася від телефонного апарату до військової частини, від друзів Сергія до його командирів, нервово заколисуючи маленьку Єву. Її підтримували друзі, надавали допомогу волонтери, щоб якось перекрити оплату за оренду квартири, купити якісь продукти, сплатити проїзд у міському транспорті. Мені, тоді вже народному депутату України, навіть колись довелося влаштувати скандал у тролейбусі, в якому я зустрів Оксану: вона тримала на руках немовля та колисала сина, і жоден із пасажирів не поступився місцем дружині героя-десантника. На жаль, з іншими дружинами бувало і не таке…

Кремінь Т.Д.

Боль утраты – муж, отец, офицер

6 апреля 2014 года в пгт Новофедоровка двумя выстрелами в упор был застрелен офицер Сакской авиационной бригады - майор Карачевский Станислав Владимирович.
Супруга убитого Ольга Карачевская ныне проживает с детьми в Николаеве.
Станислав Карачевский майор оперативного отдела Сакской авиационной бригады. Родился в г.Бердянск Запорожской области 19 апреля 1981 года. После окончания школы единственный из класса, кто выбрал профессию военного и поступил в вышнее военное училище им. Нахимова в Севастополе.
История любви Ольги и Станислава началась, когда он был студентом Нахимовского военного училища. У Оли умер дедушка, и она переехала к бабушке, у которой Стас снимал комнату. Познакомились они волей случая. Стас бежал на автобус, упал в вырытый котлован и сломал ногу. Как раз в этот период Оля жила у бабушки и увидела симпатичного квартиранта. «Он очень добрый, открытый был. Щеки все время красные были от того, что прыгал на костылях. И глаза… Очень красивые – серые. Сейчас у дочки такие. Я смотрю и таю…» - улыбаясь, говорит Оля. В 2005 году Ольга и Станислав поженились. Жену и детей Стас водил к тому котловану, в который упал. Ольга говорит, что сломанной ногой он легко отделался. Котлован очень глубокий, около 3 м внизу было битое стекло, камни и проволока. Год Станислав служил в Очакове, потом его часть перевели в Крым.
На вопрос об увлечениях мужа Ольга не думая отвечает: «Увлекался нами». Очень любил море, ему нравилось просто сидеть, стоять и смотреть. Любил рыбачить, брал с собой детей. Не всегда такая рыбалка приносила желаемый результат, дети били камышом по воде. Всей семьей очень много гуляли, старались открыть для себя Крым. Старший сын Влад очень просился в «Красные пещеры». «Соня была очень маленькая, и мы не решались идти в пещеры, ждали, когда подрастет. В этом году мы там побывали, посмотрели» - рассказывает Оля.
У Ольги два высших образования – инженер эколог и экономист. «Когда Соня подросла, я хотела выйти на работу, но Стас был против. Говорил, чтоб я наслаждалась этим временем, потом буду очень скучать. И я занималась детьми. Старшего сына нужно было готовить к школе. Мы получили ордер на квартиру, уже ходили, осматривали её» - говорит Оля. Стас хотел, чтобы сын пошел в украинский класс школы. «Если будет нужно, и в семье мы будем говорить на украинском» - говорил он. Эти слова повергали Ольгу в легкий испуг, потому что на украинском она говорит плохо. Языковой проблемы в Крыму никогда не возникало, у всех было право свободно выбирать, на каком языке говорить или на каком языке учиться в школе.
Семью Ольги и Стаса трудно было назвать патриотической, но с момента начала событий на Майдане они разделяли сторону протестующих.
«Я переживала, что Майдан не даст результатов, что власть не пойдет на уступки. Мы понимали, что люди не могут там вечно стоять. Наверно, именно в момент Майдана, я поняла, что я не просто живу в Украине, а я –украинка. Но в Крыму все было спокойно. Кто-то поддерживал Майдан, кто-то был против, но ничего предвещающего беду не было. Мы с удивлением наблюдали за тем, что начало происходить в Симферополе, предпосылок к митингам никаких не было. Уже после захвата Симферопольского совета начали массово появляться «зеленые человечки» и техника» - вспоминает Ольга.
    В конце февраля в пгт Новофедоровка начала появляться военная техника без номерных знаков и военные без шевронов или знаков различия. «Зеленые человечки» были хорошо вооружены и экипированы. Никто не скрывал, что они служащие армии Российской Федерации, среди них были как новобранцы, так и опытные офицеры. На логические вопросы украинских военных, кто они такие и зачем пришли они отвечали, что пришли защищать братский народ от Саши Белого и «Правого сектора». Они были удивлены, что на самом деле ничего не происходит и всё спокойно, ведь российская пропаганда говорила, что крымчан ущемляют, не давая общаться на русском языке.
    Сакскую авиационную бригаду штурмовали одной из последних. Утром 1 марта перед частью собрался митинг из местных жителей, которые кричали на украинских военных «бандеровцы» и требовали не подчиняться приказам «Киевской хунты» и перейти на сторону «народа Крыма». Хотя накануне вечером все гуляли вместе на детской площадке и никаких конфликтов не возникало. Местных предпринимателей новые власти «поджали», а мотивация местных жителей до сих пор не ясна. В этот день «зелеными человечками» был захвачен аэродром. Наши военные приняли без приказов высшего командования решение увести из части рабочую технику. Всё, что было на ходу, вылетело в Николаев на Кульбакинский аэродром. Как показало время, это было правильное решение. В эти дни Стас пропадал на работе, по несколько суток не спал. Военные не могли понять обстановку, поскольку действия по уставу и приказы командования очень отличались. К этому времени уже было большое скопление российской техники и военных. Изначально эту ситуацию можно было предотвратить. Ольга рассказывает, что гуляя со Стасом и детьми, они не раз видели российские вертолеты, летающие на небольшой высоте и в больших количествах. Украинское правительство бездействовало и никаких приказов частям ПВО не поступало, что выглядело очень странно, были нарушены воздушные границы Украины.
Утром 2 марта поступил приказ сдать оружие, что по сути означало сдать часть. Командир части принял решение затянуть выполнение приказа до вечера, так как наши военные не были намерены сдавать свои позиции. Приказ о сдаче оружия был отдан контр-адмиралом, командующим Военно-Морскими Силами Украины в Крыму Денисом Березовским.
Командующий ВМС Украины Д.Березовский прибыл в Севастополь, где утром 2 марта провел совещание в штабе Военно-Морского Флота России. По результатам совещания было принято решение, что украинский флот больше не подчиняется Киеву и переходит на сторону жителей полуострова. Денис Березовский присягнул на верность новым властям и «народу Крыма», что является государственной изменой. Отдавать приказы украинским военным он уже не имел права. Многие командиры частей этого не знали, поэтому и возникло мнение, что части Крыма добровольно сдались новой власти.
22 марта был штурм и окончательный захват Сакской авиабазы. Украинским военным было дано время на сборы. Ольга говорит, что в клубе проходили собрания, где агитировали переходить на сторону «народа Крыма», обещая высокую зарплату и квартиры. Но Станислав и многие его друзья на эти собрания не ходили.
6 апреля, когда часть уже готовилась к выезду на материк, Станислав Карачевский помогал собирать вещи своему товарищу капитану Ермоленко. После этого они возвращались еще с одним сослуживцем в общежитие. На КПП части украинские военные вступили в разговор с вооруженными российскими военными, несущими там службу. В результате возникшего конфликта россияне вызвали группу усиления. Украинские офицеры зашли в общежитие. В процессе преследования безоружных украинских военных россияне взорвали светошумовые гранаты на всех пяти этажах общежития, где находились женщины и дети украинских военных. Капитан Ермоленко сумел спрятаться в комнате. В это время российский младший сержант Зайцев застрелил майора Карачевского из автомата.
«Ночью, когда Стаса уже не было, я лежала и думала, что хорошо было бы уехать вместе с бригадой. Очень не хотелось терять этих людей. Утром ко мне пришел командир части и предложил уехать вместе со всеми и потом пойти служить. И я поняла, что эту возможность нельзя упускать. И вот я здесь в Николаеве. С августа прошлого года, я на службе. Сейчас у меня звание «старший матрос». Сначала было очень трудно, я думала, что я это зря затеяла. Первое время очень трудно было стоять на построениях. Все время думала, что и Стас мог быть здесь, вместе со всеми, но потом привыкла. Сейчас о своем решении я не жалею!» - вспоминает Ольга. 9 апреля 2014 года Сакская бригада морской авиации покинула территорию части. Все были очень рады возможности уехать. Из тех кто выехал, никто не жалеет о переезде. Все семьи уже объединились. Снимают квартиры, работают.
На вопросы о помощи волонтеров или государства Оля отвечает: «Я бы лучше была с мужем, чем с этой помощью. Волонтеры очень помогают, в частности Юра, позывной «Феникс». Сослуживцы из части никогда в помощи не отказывают. Иногда бывает стоишь, смотришь на кран, который течет, и не знаешь, что с ним делать. Я знаю, что мне есть кому позвонить и мне помогут. Помогли найти школу для старшего сына Владика, в этом году он идет во второй класс Николаевского муниципального коллегиума, Соня ходит в детский сад. Мама Стаса живет с нами, очень помогает».
Летом 2015 года Ольга ездила к маме в Севастополь, возила детей на море. Говорит, что отдыхающих много, но не из Украины, а из дальних уголков России. Цены и зарплаты несоизмеримы. Даже отдыхающие говорят: «Крым сейчас это очень дорого». Железная дорога работает для военных, возит технику. Есть люди, которые и сейчас поддерживают Украину и готовы уехать, но Россия обещает керченский мост и многих это греет.
«Крым не изменился, но для меня, как для крымчанки, многое поменялось. Раньше Крым был домом. Сейчас он чужой, хочется спрятаться. Домой, в Николаев, я уезжала с радостью» - говорит Оля.
Российского сержанта Зайцева, убившего майора Карачевского, судили в Крыму. Очень много вопросов в этом суде и проведении следствия. Через определенных лиц в период следствия представители Российской Федерации предлагали Ольге деньги и квартиру в обмен на личное дело её мужа. Конечно, Ольга на это предложение не согласилась.
Следствие по делу велось год. Изначально статья обвинения была «Умышленное убийство», но судили его по статье «Убийство при самообороне». И не понятно, о какой самообороне идет речь. Украинские военные были без оружия и в помещении общежития, где находились женщины и дети. Российские военные были полностью вооружены и экипированы. Суд проходил в Севастополе. Сержанта Зайцева приговорили к двум годам колонии поселения. Смягчающим обстоятельством в деле была беременность его супруги. Был апелляционный суд по делу, но приговор не изменили.
«Дети вспоминают папу. Сын говорит, что папу убили «зеленые человечки». Я переживаю, как рассказать сыну, что «зеленые человечки» - это россияне и не вызвать в нем ненависти. Но в Крыму я не хотела оставаться, я не знаю, в каком виде историю будут рассказывать моим детям. Пройдет время, и я сама постараюсь им все объяснить правильно» - завершает свой рассказ Оля.
Воспоминания неприятные и даже болезненные, многое остается непонятным и сейчас. Спустя время история будет задавать новые вопросы и, наверное, будут разные точки зрения. Безгранично жаль, что семья потеряла замечательного мужа и отца, а украинская армия настоящего офицера.
Когда диктофон выключен, и общение проходит в неформальной атмосфере Ольга рассказывает очень показательный момент. Когда она с бригадой и детьми пересекли границу с Крымом, дети спросили: «А уже можно флажками махать?», не сговариваясь, достали небольшие флаги Украины и начали махать. Вот, что значит к Украине с душой.
Вечная Память и Слава Героям!

Катулька І.В.