Хлопець з хоробрим серцем

Визволення від ворога стратегічно-важливого населеного пункту Піски, що поблизу Донецького аеропорту почалось ще в липні 2014 року. Гарячі бої тривали тут і спекотним літом, і восени, і взимку. Серед бійців, що кожного дня вели бої з терористами був і наш молодий земляк – Михайло Губриченко – солдат батальйону «Фенікс». Мужність і героїзм українських воїнів 79-ої та 93-ої бригад, добровольців з Правого сектору, батальйону «Дніпро-1» та «ОУН» вражав ворога. Про них ходили легенди. Адже неймовірна сила рухала бійцями щодня, щогодини. Палаючі танки, що йшли на блокпости, поранені бійці, які продовжували вести бої, а потім аби не здатися ворогові підривали себе, вражали окупантів в районі Донецького аеропорту. Під час цих битв поряд з побратимами, миколаївські десантники здобули славу по обидва боки від лінії фронту - українці висловлювали повагу та вдячність за подвиг, а ворог - зі страхом в очах спостерігав за їх діями.
Неймовірно тяжкі бої були, коли Піски атакувала частина ротно-тактичної групи 22-ої окремої бригади ГРУ Генштабу Росії, а також 200-ої бригади особливого призначення Південного військового округу (Ростов). Ворожі десанти час від часу не полишали наміру прорвати оборону. 10 лютого терористи роблять чергову спробу прориву, та вже 11 лютого українські військові взяли повністю під контроль населений пункт Піски і закріпились біля Опитного і Тоненького. Але бої не припиняються. 14 лютого в районі с. Піски Донецької області при виконанні бойового завдання, потрапивши під мінометний вогонь терористів, від осколкового поранення загинув Михайло Губриченко.
– Це пізніше, коли вже поховали сина, від побратимів я дізналась, які надзвичайно тяжкі випробування випали на долю мого Михайла, - розповіла при зустрічі мати Наталія Іванівна Губриченко. - Адже коли приїжджав на кілька днів додому, то про те, що під час боїв горіла і техніка, і побратими, і земля, не обмовився жодного разу. Більше про хлопців з західної України розповідав з якими встиг потоваришувати, багато говорив про волонтерів, які привозили до них на передову і харчі, і воду, і взуття, і цигарки. Мабуть, не хотів, аби ми хвилювались. Він був гордий, що служити випало саме в 3-му батальйоні 79-ї аеромобільної бригади «Фенікс». В нього не було страху. Навіть після лікування в госпіталях Дніпропетровська та Києва він знову повертався до товаришів на передові позиції. Хоча вони були навіть взимку неймовірно гарячими.
– Та армійські труднощі почалися для сина ще коли він був призваний в 2011 році на строкову службу в місто Севастополь. Хоча і прослужив півтора роки на підводному човні «Запоріжжя» та біль у серці час від часу нагадував про себе. Це не зупиняло хлопця. Він ще встиг виїхати і на бойові навчання на кораблі «Чернігів». Повернувшись до Очакова вирішує влаштуватись на роботу. Та все не вдається. Тож виїхав до Архангельська, де раніше проживав з родиною, сподіваючись, що там зможе працювати, заробляти гроші та допомагати матері. Та не так сталося як гадалося. І вже за рік він знову в Очакові.
Почав думати про армію. Він добровільно прийшов у військкомат з наміром вступити до лав десантних військ, адже десантники всюди перші, і він хотів служити саме там. Однак у військкоматі йому кілька разів відмовляли, адже серце не втомлювалось нагадувати про негаразди. І лише зваживши на наполегливість Михайла, його було зачислено на посаду - стрілець-номер обслуги, аеромобільно-десантний взвод аеромобільно-десантної роти, десантно-штурмового батальйону «Фенік» 79-ї Миколаївської окремої бригади. Батальйону, який в серпні 2014 почав формуватись, за безпосередньої участі волонтера Юрія Бірюкова.
Після нетривалих навчань на Широколанівському полігоні, хлопець виїхав на схід України, де тривала антитерористична операція. Додому приїжджав на кілька днів у жовтні, та грудні. Пізніше лише дізналась, що ці дні йому давались як короткострокова відпустка по пораненню. Як розповіли мені побратими Михайла мужньо він разом з іншими тримав оборону Донецького аеропорту – що став символом героїзму українських військових. Десантники отримали неформальне звання «кіборги». Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).
Життєвий шлях Михайла Михайловича Губриченка, який народився 28 серпня 1991 року в місті Очаків Миколаївської області, був як в звичайного хлопця. Школа, армія. І війна. Війна, що назавжди забрала у матері 24-річного сина, у брата та сестер – рідного брата.
Поховали Михайла з усіма почестями на міському кладовищі в Очакові 18 лютого 2015 року.
Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Губриченко Михайло Михайлович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

С. М. Мандибура