Героїчна історія українського командира-спецназівця
Народився Олексій Володимирович Зінченко 24 березня 1977 року в с. Ясне Мелітопольського району Запорізької області. Згодом родина переїхала на Черкащину. «Відколи його пам’ятаю, він мріяв про військовий однострій та службу у Збройних Силах, – розповіла при зустрічі його дружина Валентина. – Жодної хвилини не любив марнувати. Активно та наполегливо вивчав військову справу. Займався спортом, загартовував себе».
Після здобуття середньої освіти в 1994 році став курсантом Севастопольського військово-морського інституту імені П. С. Нахімова. Успішно закінчивши навчальний заклад, був направлений в місто Очаків до Морського центру спеціального призначення. Спочатку його як водолазного спеціаліста загону підводного мінування призначили командиром групи мінування, а згодом – командиром загону підводного мінування. З 2003 року Олексій був заступником командира загону спеціальних операцій, а за рік – командир цього загону. Нелегкими військові будні були завжди. До відпрацювання надскладних завдань загоном підводного мінування, чи то загоном підводного розмінуванням і прориву протидесантних загороджень, чи розвідувальним загоном Олексій завжди ставився відповідально. Він був переконаний, що знання щодо проведення розвідувальних заходів, здійснення диверсій, підводного мінування і розмінування його підопічні повинні засвоїти на відмінно, адже найменша помилка могла кожному з них коштувати життя. Під час навчань військовослужбовці отримували не лише теоретичні дані, досвід, але й загартовували витримку та волю, відточували бойову майстерність. «Я завжди розуміла, що професію Олексій обрав нелегку. Він був завжди там, де його тримав обов’язок. І робив для Вітчизни все, що залежало від нього» – додала дружина.
Олексій Володимирович не тільки навчав інших, але й використовував усі можливості розвиватися самому, вдосконалювати свої навички, здобувати нові знання, зокрема, отримав спеціальне звання «Бойовий плавець спеціального призначення військово-морських сил Збройних сил України», а з жовтня 2005 року по лютий 2007 року навчався у командно-штабній академії Бундесверу Федеративної Республіки Німеччини. Після закінчення навчання був призначений на посаду заступника командира з водолазної підготовки, в грудні 2012 року став командиром Морського центру спеціального призначення.
За особистий високий професіоналізм, підтримання бойової готовності частини та сумлінне виконання службових обов’язків нагороджений численними медалями Міністра оборони України, начальника Генерального штабу Збройних Сил України, командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України, відзнакою Міністерства оборони України «Доблесть і честь».
Спілкуючись з Валентиною, тендітною та милою жінкою, відчуваю як неймовірно тяжко їй приховувати біль утрати, утрати найріднішого і найдорожчого чоловіка, біля якого було завжди затишно і комфортно. Вона з ніжністю згадує як часом тулилася до сильного плеча, аби просто по-жіночому бути слабкою, а Олексій, відчуваючи тривогу в її голосі, знаходив і слова розради, і слова поради. Коли був поряд чоловік, то все здавалося простим, не вартим переживань. У напруженості буднів спливав час. Разом виховували двох доньок. Тато радів їхнім успіхам, як своїм. Мріяв про власну оселю, яку так і не дочекався.
– Коли почалась антитерористична операція на сході нашої держави, Олексій неодноразово від’їжджав до зони бойових дій. Хвилювалась, але не хотіла щоб це помічав чоловік. У нього клопотів вистачало. Поїздка на друге серпня була плановою. Попрощавшись зі мною та дітьми, поїхав через Мелітополь. Зайшов до першої вчительки, зателефонував та зустрівся з однокласниками, ніби підкреслюючи, що на сході вже розпочались військові повномасштабні дії, і хто потрапляє в горнило війни, той не може бути застрахованим від небезпек, – ділиться Валентина.
17 серпня 2014 року в районі м. Старобешево Донецької області обстріл з установки «Град» забрав життя капітана ІІ рангу, командира Очаківського центру спеціального призначення Олексія Володимировича Зінченка.
«Він мужньо і до кінця виконав свій громадянський обов’язок перед українським народом та українською державою. Олексій Зінченко став Героєм, вірним присязі і бойовим побратимам, гідним оборонцем рідної землі від московського загарбника. Хай світла і вічна пам’ять про Олексія Володимировича живе серед рідних, близьких, бойових побратимів та добрих людей назавжди. Вічна пам’ять Герою!» – йдеться у листі родичам загиблого.
Після прощання в Очакові, 20 серпня 2014 року Олексія Зінченка провели в останню путь на сільському цвинтарі в селі Кам’яний Брід Лисянського району Черкаської області.
Спілка ветеранів військово-морської розвідки посмертно нагородила Олексія Зінченка Морським Хрестом.
За мужність та героїзм, проявленні під час виконання завдань за призначенням в ході антитерористичної операції на сході держави, наказом Міністра оборони України від 19 серпня 2014 року № 473 капітану ІІ рангу Зінченку Олексію Володимировичу присвоєно військове звання капітана І рангу (посмертно).
Указом Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Зінченко Олексій Володимирович посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
В пам’ять побратима
Савенко В.В., товариш по службі
Перше наше знайомство з Олексієм Зінченком відбулось в 1997 році, коли ми ще були курсантами Севастопольського ВМІ імені П. С. Нахімова – альма-матер військових водолазів. Я гордий, що з часом це знайомство переросло у справжню чоловічу дружбу. Олексій – гідний представник еліти Сил спеціального призначення, бойовий плавець. Його з-поміж усіх нас, крім міцного здоров’я, гнучкого розуму та натренованості, вирізняли – неабиякий професіоналізм, наполегливість, високий рівень знань, навики командної роботи та досконалість. Саме завдячуючи цим якостям, він згодом очолив Морський центр спеціального призначення. Його унікальність, як командира, полягала в згуртуванні колективу. Він вмів не просто спілкуватися, а професійно налагоджувати контакти і зв’язки, вирішуючи при цьому нагальні питання: чи то вони стосувалися центра, чи частини, чи конкретної людини, незважаючи на ранг та посаду. Олексій завжди дбав про здоровий морально-психологічний клімат у нашому колективі. При цьому і свій власний дар – чудово орієнтуватися під водою – розвивав за кожної можливості, долаючи значні відстані з вантажем і спорядженням, вдосконалюючи техніку володіння зброєю під водою. Його вимогливість до себе, постійна спрямованість на успіх допомагали працювати ефективно і нам. Олексій як ніхто розумів, що тільки взаємодія, взаємодопомога та свідома повага до кожного спрямують колектив до успіху. У колективі відчували «почуття ліктя». Ми завжди намагались у всьому рівнятись на командира.
Пригадалось 7 жовтня 2013 року, коли на урочистостях з Дня відзначення 60-ї річниці з Дня створення Морського центру спеціального призначення, капітан ІІ рангу Олексій Володимирович Зінченко, вітаючи ветеранів, офіцерів, мічманів, прапорщиків, старшин, матросів та гостей, запевнив, що які б завдання перед Центром не ставила держава, вони будуть виконані з честю. 
Ніхто тоді й подумати не міг, що і року не пройде, як будемо відправлятися на схід країни в Донецьку та Луганську області для проведення антитерористичної операції. Було неймовірно тяжко. До нашої, як і до інших частин, прибували добровольці-патріоти першої, а згодом і другої та третьої хвиль мобілізації. З ними, на жаль, їхали і «аватари» – люди, які давно свій інтелект утопили в горілці. Та Олексію Володимировичу вдавалося з ними знаходити спільну мову, навіть не на підвищених тонах. Вистачало лише погляду та кремезної статури. І вже за тиждень-два всі вони добросовісно виконували обов’язки військовослужбовця.
Скромний і виважений, він умів реагувати на грубість та непорозуміння не розгубленістю та поступливістю, а твердістю і наполегливістю. Не застосовуючи сили міг легко дати відсіч кожному, хто намагався його перевірити на міцність.
Олексій Володимирович уже з першими добровольцями виїде в зону проведення антитерористичної операції. 16 серпня 2014 року, виконуючи завдання за призначенням у районі м. Старобешеве Донецької області, командир разом з розвідувальною групою спеціального призначення потрапили під обстріл ракетної установки залпового вогню «Град». Олексій зазнав тяжкого поранення. Лікарі цілу добу боролися за його життя та 17 серпня 2014 року серце його зупинилося назавжди. Зупинилося заради України!
Організовувати церемонію прощання з командиром Олексієм Володимировичем Зінченком та матросом, кулеметником взводу охорони роти Євгеном Корнафелем було надзвичайно тяжко. Не вірилось… Ще чув його слова перед відправленням: «Побудеш тимчасово виконуючим обов’язки, а я повернусь і все буде добре». Це перше і єдине слово, якого не вдалось стримати командиру. Як згадували побратими, Олексій на передовій був відважним, хоробрим, чесним та принциповим. Він не ховався за спини інших. Та якщо чесно сказати, то його під два метри зріст, кремезну статуру ніхто б і сховати не зміг. Проводжали в останню путь героїв 19 серпня 2014 року.
За життя Олексій достойно шанував флотські традиції. Приміром, він, як і годиться командиру, зустрічав корабель, що повертався на базу, завжди з запеченим поросям, яке традиційно з’їдали всі разом.
Пригадую, як ще будучи курсантами, традиційно – киданням у воду в Севастополі вітали Олексія з народженням дочки Анастасії. Вітали його, не зраджуючи традиції і вдруге, уже в Очакові, коли народилася Наталочка. Двох доньок красунь виховував наш командир разом з дружиною Валентиною. До речі, Валентина прийняла присягу на вірність Україні і сьогодні разом з побратимами захищає нашу землю від агресора.
Двері його оселі були відчинені для кожного і неважливо, чи було це після напруженого робочого дня, чи у святкову днину. Він був справжнім другом. Умів дружити чесно і віддано. Переживав разом з товаришами і періоди їх злетів, і непрості періоди невдач. Був чуйним до чужого горя. Завжди допомагав іншим. За це його поважали. Такого побратима і друга тяжко втрачати, а особливо коли розумієш, що втрачаєш назавжди.
Тяжко, але сьогодні війна – не просто слово. Війна – це реальність. Війна – це коли герої відходять. Їхні імена закарбовуються у Вічність. Але розпачу у воїнів ніколи не буде.
Пам’ять про капітана ІІ рангу (капітана І рангу посмертно), командира військової частини А 1594 Військово-Морських Сил Збройних Сил України Олексія Володимировича Зінченка, пам’ять про Товариша, пам’ять про Побратима зобов’язує нас продовжувати боротьбу за мир на Україні.
Ми всі бажаємо Миру, але Миру тільки шляхом Перемоги!
І відродження флоту обов’язково буде! Цього вимагає час!
Слава Україні! Героям Слава!
С. М. Мандибура
