Біографічні нариси про загиблих героїв Миколаївщини

«Сонячний хлопчик»

Роман Робертович Клімов народився 30 червня 1989 року в Миколаєві. Батьки Романа Роберт Аркадійович та Тетяна Олексіївна, як і бабуся з дідусем, а пізніше і сестра з чоловіком працювали на ДП «Науково-виробничий комплекс газотурбобудування «Зоря» - «Машпроект». Батько помер, коли Роману було 10 років, і мама одна виховувала двох дітей, тож розраховувати в житті хлопець міг лише на самого себе. Тому після 9-го класу Роман вступає до машинобудівного ліцею та одночасно навчається в вечірній школі. Мама пригадує: досить часто було, що з усього класу на уроках був один Роман, і коли вчителька, обурена, що їй доводиться працювали лише з одним учнем, намагалась відправити його додому, не погоджувався, бо вважав, що дарма в житті нічого не дається, все треба заробити.
У 2006 році Роман закінчив Миколаївський професійний машинобудівний ліцей і здобув професію верстатника широкого профілю - оператора верстатів з програмним керуванням. Відразу після закінчення ліцею працював на ДП «Науково-виробничий комплекс газотурбобудування «Зоря» - «Машпроект», пізніше на Миколаївському бронетанковому заводі. Керівництво та колеги цінували його як висококласного токаря та відповідального працівника.
Залишившись єдиним чоловіком в сім’ї, Роман відповідально прийняв на себе чоловічі обов’язки, був дуже хазяйновитим, сам робив ремонт в будинку, міг поправити паркан, полагодити дах… Тетяна Олексіївна розповідає, що Роман був дуже добрим, турботливим сином, завжди був готовий вислухати, підтримати, допомогти. Хоча мама з сином були дуже близькі, але Роман їй мало що розповідав, не хотів турбувати, особливо, коли вже потрапив в АТО. Проте часто дзвонив, завжди цікавився самопочуттям, справами. Коли отримував зарплату, пересилав гроші мамі, наказував, щоб купила собі чогось смачненького, та мамі хотілось побалувати сина, а не себе, тож збирала посилки і передавала хлопцям на передову.
Пригадує Тетяна Олексіївна, що Роман дуже любив котів, підгодовував дворових - спеціально для них купляв молоко, і коли з АТО дзвонив, розповідав про живність, яка була у них на передовій, присилав фотографії, переживав: «В мене скоро кицька кошенят приведе, що я з ними робити буду, чим годувати...»
Роман з дитинства мріяв стати військовим. Можливо, не останню роль в цьому зіграла Тетяна Олексіївна, яка довгий час була начальником караулу заводу, до того ж вона кандидат в майстри спорту з легкої атлетики, прекрасний стрілок. Тож і Роман захопився бігом та спортивною стрільбою, брав участь в різноманітних змаганнях, має грамоти і дипломи. Але через проблеми зі здоров’ям його навіть на строкову службу не взяли.
Близько року Роман жив в РФ, проте коли почались події в Криму повернувся в Україну. Невдовзі після повернення з Росії молодий чоловік приймає рішення йти добровольцем до лав української армії. Як розповідає Тетяна Олексіївна, спочатку вони з сином пішли до церкви, придбали йому хрестика, а потім Роман пішов до військкомату, де відразу ж підписав контракт до закінчення особливого періоду.
Романа направили до 72-ї ОМБр. Спершу хлопець був снайпером - але під Богданівкою, де стояв його підрозділ, противник вів, в основному, артилерійський та мінометний вогонь, тож навички влучної стрільби 25-річному юнакові так і не знадобилися, він був просто бійцем взводу, членом екіпажу БМП. 10 серпня 2015 року під час бою під Білою Кам'янкою загинув його друг і бойовий побратим Євген Ровний. Цю втрату Роман переживав дуже болісно: коли ховали Євгена, мати вперше побачила сльози в очах сина.
В квітні 2016 року Клімова, як контрактника і хорошого військовослужбовця, взяли у 1 батальйон, який саме реформувався і виїжджав на міжнародні навчання Rapid Trident на Яворівський полігон, потім у Боснію. З жовтня 2016 року Роман воював на Авдіївській промзоні; був поранений, після лікування повернувся на фронт. Воював на одному з найбільш небезпечних напрямків. Має волонтерські відзнаки «За оборону Волновахи», «За відвагу», почесний нагрудний знак начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних сил України «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня.
Мав дуже багато вірних друзів серед волонтерів у Києві, Миколаєві, Волновасі. Товариші по службі дивувались: «Клімов, тебе що, вся Україна любить? Нікому стільки посилок не шлють як тобі»
Ірина Маслюк (диспетчер Миколаївського центру волонтерів) згадує, що влітку 2014 року, до них звернулась Тетяна Олексіївна з проханням допомогти вирішити питання з виплатою заробітної плати Роману. Волонтери знайшли юриста, який безкоштовно допоміг зібрати потрібні документи і закрити цю проблему. А в серпні Роман прийшов до Центру, подякував, розповів про себе, на питання що потрібно відповідав – нічого. Дівчата почали пропонувати, то одне, то інше, в решті-решт юнак взяв прапор і невеличкий рюкзак. А ввечері прислав фото з прапором на стіні і підписав: «Тепер Центр волонтерів завжди у мене в гостях». Після цього вони вже постійно підтримували зв’язок через соцмережі. При нагоді юнак приходив до Центру, спілкувався з волонтерами.
«В останнє Роман завітав до нас в грудні 2016 року, коли був дома після поранення, – розповідає Ірина. – Він прийшов з величезною коробкою тістечок, каже: «Я не знав, які саме ви любите, а хотілось зробити для вас щось приємне». Поспілкувались, довго не могли розпрощатись… Роман протягнув мені чеку від гранати (я потім з неї собі брелок зробила): «Я не знаю, що Вам подарувати особистого, але це те залізяччя, з яким ми живемо…».  
Ірина називає Романа «сонячним хлопчиком», каже, що він з першого погляду  привертав до себе, викликав приязнь, дуже спокійним був, витриманим. І ще він був справжнім чоловіком, а в 25-26 років не багатьом це під силу – він ніколи не скиглив, не жалівся, нічого для себе не просив, казав: «Я отримую гроші. Я чоловік. Я сам можу себе забезпечити». І це були не пусті слова, він до всього ставився відповідально, ніколи не шукав «крайнього». Пригадує Іра як вони розмовляли з приводу матеріального забезпечення: «От всі ниють, що погані берці отримали. Дійсно, погані. А я їх продав, - розповідав Роман, доклав гроші і придбав собі «американки». Все, що на мені, я сам для себе зробив – і берці, в яких зручно, і одяг, в якому не змерзну, і пластини до бронежилету я сам купляв. Це моє життя, і мені воно потрібно більше, ніж будь-кому іншому»…
Роман брав участь в багатьох сміливих, навіть відчайдушних операціях, та тим, хто його добре знав важко повірити в загибель хлопця – бо, не дивлячись на безсумнівну хоробрість, він був дуже акуратним, обережним.
Загинув Роман Клімов 2 лютого 2017 року від осколкового поранення під час обстрілу противником Авдіївки та позицій українських військових поблизу міста.
Указом Президента України № 28/2017 від 08 лютого 2017 року за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Клімов Роман Робертович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

 А.П.Назарова

Один місяць війни

8 грудня 1992 року в місті Самарканд республіка Узбекистан, в родині етнічних українців з Вінничини – Євгена Віталійовича та Ірини Миколаївни Ковальчуків, професійних військових збройних сил колишнього Радянського Союзу, народився хлопчик. Хлопчику дали ім’я Віктор – переможець в перекладі з латини. В 1993 році сім’я Ковальчуків переїжджає в Україну. Знову військова служба, спочатку у Львові, потім переїзд на Хмельниччину до Ізяслава, а вже з 2000 року осіли в Миколаєві. Мати згадує: «Так склалося, що ми були російськомовними, а з дитячим садочком Віктор познайомився у Львові, тому з малечку розмовляв тільки українською мовою на характерній для галичан говірці».
З дитинства усе життя в військових містечках, з п’яти років улюблена страва – «солдатська каша». Мрія про майбутню професію, а точніше рішення про те ким стати, яку справу зробити справою усього життя склалося у Віктора вже десь у 12-13 років. 9 класів він закінчував в місті Козятин. Спроба поступити до Чернігівського суворівського училища стала невдалою. Але перший досвід казарми та особливостей військового життя не відштовхнув  Віктора, а навпаки – зміцнив бажання стати офіцером. Віктор переїжджає в Миколаїв до батьків, щоб отримати середню освіту вступає до 21-го професійного ліцею. Навчався він, як згадує мати, так собі, на тверді «трієчки», але приймав активну участь в громадському житті учбового закладу, обирався президентом училища. Викладач української мови та літератури Оксана Володимирівна Манжола згадує, що Віктор завжди був чуйним, пропонував свою допомогу в будь-якій справі і це не дивлячись на те, що вона нічого не викладала у групі де навчався Віктор, але їх з’єднала любов до творчості Тараса Григоровича Шевченка. Він завжди з великим натхненням читав вірші Кобзаря на різноманітних святкових та урочистих заходах.
По закінченню навчання в ліцеї була досягнута головна мета – отримано свідоцтво про середню освіту, відкритий шлях до будь-якого вищого військового навчального закладу. У 2010 році Віктор Ковальчук складає іспити до Львівської академії сухопутних військ на факультет повітряно-десантних військ, але не проходить по конкурсу. З Львова не поїхав, чекав коли «відкриється вакансія» – «курс молодого бійця» витримували не всі. Доля зробила свій вибір. Символічно, що саме 2 серпня  на професійне свято десантників Віктора зараховують до академії. Чотири роки навчання минули як мить. Він завжди був енергетичним мотором серед товаришів по навчанню, постійні жарти, гумор, оптимізм щодо перенесення усіх важких боків військового побуту та буднів. Як згадують військові побратими – намагався «объять необъятное».  Приймав участь всюди, де тільки можна було під час військового навчання: стрільба з усіх видів зброї, десантування на воду та вночі, побував на стажуванні на Молдавському кордоні, на блок - постах у Криму та багато що інше. Закінчував  академію сухопутних військ Віктор Ковальчук вже в місті Одесі, туди переїхав факультет ПДВ. По закінченню академії,  як і усі молоді лейтенанти відмовився від відпустки. Віктор отримав призначення для подальшого проходження служби до 80-ї  Львівської аеромобільної бригади. Всього на один день приїхав до Миколаєва. Побув з родиною та знову до Львову, далі полігон у Яворові, а там до Луганська.
Лейтенант  80-ї аеромобільної бригади Ігор Штанько згадує: «Ми з Віктором Ковальчуком разом закінчили академію, разом отримали призначення, разом приступили до служби. 30 липня 2014 року з особовим складом 1-го батальйону прибули до селища міського типу Чугуєва Харківської області. Група з восьми офіцерів та двадцяти солдатів готувалася до відкомандирування на Луганщину, в зону проведення антитерористичної операції. До цієї групи увійшли і ми з Віктором. З самого початку служби Віктор проявив себе не тільки як добра, чуйна людина а і як відмінний офіцер з високим рівнем професійної підготовки. Він був задоволений тим, що одним з перших зі свого випуску попаде на війну, бо Віктор Ковальчук був справжнім воїном та патріотом.
У Чугуєві повним ходом ми організували підготовку відрядження до Луганського аеропорту: готували зброю, військове споряджання, розробляли план виступу. 31 липня  близько дванадцятої ночі на двох «Уралах» прибув підрозділ, який ми мали змінити. Зустріли їх біля  КПП однієї з чугуївських військових частин. Хлопці були брудні, в розірваному одязі, втомлені від війни. Віктор каже мені – Ігор, подивися на цих людей, це – справжні чоловіки, я все не можу дочекатися, коли ми попадемо на фронт. І вже через чотири години, поповнивши боєкомплект, наша група на тих же самих двох «Уралах» виїхала до Луганського аеропорту.
Подорож була нелегкою, та як на наше уявлення довгою. Обстановка мінялася швидко та несподівано. Як кажуть все змінювалося «не по дням, а по часам». Їхали та не знали де свої, де сепаратисти. Все ж у 18.00 ми доїхали до місця призначення. Перше враження, що попали в один з голівудських фільмів: навколо все зруйновано, багато розбитої техніки, на перехрестях населених пунктів обгорілі корпуси танків, навколо відірвані башти. Нас зустрів командир бригади, провів бесіду, після чого ми відправилися до центрального бункеру, де нас і розмістили. Втомлені ми полягали відпочивати. Але відпочинок був недовгий, десь о пів на другу ночі земля затряслася, виникло враження, що настав кінець світу, відразу зрозуміли – працюють «ГРАДИ». До бункеру вбіг черговий солдат та крикнув: горять склади з боєприпасами, а поруч вантажівки з продовольством, треба рятувати харчі. Ніхто навіть не рипнувся з бункеру, тому що рвався боєкомплект, тільки зраз я помітив, що місце де спав Віктор пусте. «Де Ковальчук?» – спитав я у Стаса Гавриша. «Не знаю» – каже Стас. Але для мене все стало ясно: Віктор на поверхні та рятує продовольство. Людина, яка чотири години як приїхала до аеропорту, не знає про розміщення об’єктів, вискакує з  бункеру під гуркіт ворожої артилерії та витягує палаючий причеп «Уралу» на бетонку, відчіпляє його та врятовує продовольство у вантажівці. Коли Віктор повернувся до бункеру, Ігор запитав його: «Тобі жити набридло, чому не дочекався закінчення обстрілу?» Віктор напівжартівливо, ніби нічого не відбулося, відповідає: «Будемо живі, так і не помремо». Ось такий справжній герой був – простий та скромний мій товариш Віктор Ковальчук», - згадує офіцер-десантник Ігор Штанько.
А далі звичайні фронтові будні з обстрілами, кров’ю, втратами близьких – це все повсякденне життя кадрових військових, їх кваліфікація та їх менталітет. За відповідальне відношення до виконання своїх командирських обов’язків, проявлену особисту звитягу під час виведення довіреного йому військового підрозділу з Луганського аеропорту лейтенант Ковальчук Віктор Євгенович посмертно був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту».
Кожного дня він телефонував матері, розмови були недовгі. «Все добре, – казав Віктор, – до наступного зв’язку». Але це було найважливіше для них - чути голос один одного. Голос матері вливав у Віктора впевненість, велику силу та відчуття важливості та необхідності його присутності тут на фронті, а для Ірини Миколаївни відчуття спокою, що її Вітя живий та здоровий, очікування бажаної зустрічі після ротації. Остання розмова з сином по телефону 29 серпня була, як і інші короткою. Вона дізналася, що 31 серпня буде  ротація та Віктор приїде у відпустку в Миколаїв  до рідних.
Селище Георгіївка зовсім поруч з аеропортом. Перший батальйон 80-ї аеромобільної бригади був розташований там. Під час шквального артилерійського обстрілу та атаки сепаратистів 31 серпня 2014 року батальйон зазнав великих втрат. Не ховаючись від війни та кулі загинув в той день лейтенант Віктор Ковальчук.
Після загибелі сина Ірині Миколаївні телефонували бійці взводу, яким командував Віктор Ковальчук. Чоловіки різного віку  - від двадцяти до сорока п’яти років, висловлювали свої співчуття та дякували за сина.  Поховали Віктора Ковальчука в місті Козятин на Вінниччині. Над могилою, де похований герой, майорять два прапора: прапор України та прапор високо мобільних десантних військ. Кожного року 31 серпня сюди приїжджають бійці його взводу, згадують свого лейтенанта, вшановують його світлу пам'ять. В козятинський школі №4  та в професійному ліцеї № 21 міста Миколаєва встановлені меморіальні пам’ятні дошки.

 Березний С.М.

Десантник. Миротворець. «Кіборг»

Так уже склалося в житті суспільства, що чим далі події в часі, тим об’єктивнішу і повнішу ми можемо дати їм оцінку, визначити їх зміст і значення. На жаль, зрозуміти духовний світ людини, з якою жили поряд, усвідомити її значимість для нас ми можемо тільки тоді, коли вона відходить у вічність. Це повною мірою стосується Віктора Сергійовича Ковальчука.
Віктор народився в с. Дубівка Горностаївського району Херсонської області 28 квітня 1984 року, був у сім’ї старшим сином. У рідній Дубівці закінчив 9 класів і вступив до Каховського державного аграрного технікуму. 2003 року був призваний на строкову військову службу, яку проходив у місті Павлоград Дніпропетровської області, в/ч А3024 Внутрішніх військ України.
Віктор з дитинства мріяв бути військовим, передивлявся фільми про десантників, тому не вагаючись у 2005 році підписує контракт для подальшої військової служби у місті Миколаєві на посаді командира аеромобільного відділення в 79-й окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ Збройних Сил України.
Уже перебуваючи на контрактній службі в Миколаєві, з 2008 року навчається на заочному відділенні Миколаївського національного університету ім. В. О. Сухомлинського на факультеті фізичного виховання, який успішно закінчує у 2013 році. Жагу до навчання, любов до книги Віктор проніс через усе своє таке коротке життя.
Під час проходження служби Ковальчук Віктор Сергійович зарекомендував себе з позитивного боку, дисциплінований, вимогливий старший сержант. Старанно виконував накази командирів. Відмінно володів своєю штатною зброєю і тримав її в належному стані. Пізніше, вже знаходячись під обстрілами терористів, за характером вибухів чітко визначав, з яких видів озброєнь випущені снаряди та міни.
Показником високого професіоналізму Віктора Ковальчука є той факт, що його серед кращих десантників у 2009 році в складі миротворчого контингенту направляють до Ліберії, а в 2010–2011 роках він знову в миротворчих силах у ще одній «гарячій» точці – Косово.
У Миколаєві в серпні 2013 року Віктор познайомився з майбутньою дружиною – Іриною, а вже 25 січня 2014 року Віктор та Ірина офіційно взяли шлюб. Чоловік мріяв про народження донечки. І 21 серпня 2014 року в родині сталася найщасливіша для Віктора подія – народилась донька Лілія.
Ірина розповідає, що Віктор був захоплений улюбленою справою. Навіть старші за званням звертались до нього за порадою. Показовим у цьому відношенні є те, що коли в 2009 році були зйомки фільму про повітряно-десантні війська, то телевізійники запропонували для участі в них саме Віктора Ковальчука. За час проходження служби виконав програму стрибків з парашутом із вертольотів та літаків ВТА. Неодноразово брав участь у ротних, батальйонних та командно-штабних навчаннях «Реакція – 2005», «Чисте небо – 2006». На навчаннях миротворців у Німеччині перед учасниками була поставлена надзвичайно складна задача – стрибки з парашутом над невідомою територією. За 10 років контрактної служби Віктору було присвоєно звання «Парашутист-відмінник». Усього ж він здійснив 56 стрибків. Має почесний нагрудний знак «Воїн-миротворець».
На жаль, довго насолоджуватися сімейним щастям та улюбленою роботою не судилось. У березні 2014 року в сім’ю Віктора та Ірини прийшла війна. Ірина згадує те, як він сильно любив сім’ю, доньку, як хотів захистити їх, захистити Батьківщину.
Спочатку підрозділ 79-ї бригади, в якій служив Віктор Ковальчук, був перекинутий на кордон з Кримом – адже було невідомо, з якого напрямку ворог завдасть удару.
Далі бойовий шлях бригади проліг на Схід. Спочатку був штурм Червоного Лиману, потім – Ізюм, Слов’янськ, Краматорськ. У районі Ізварине – Савур-Могила йшли запеклі бої з терористами. Підрозділи бригади потрапили в оточення. Службу довелось нести в надважких умовах: не було продовольства, медикаментів, води – її доводилося брати з джерела.
Підрозділ старшого сержанта Віктора Ковальчука забезпечував вихід оточених бійців та виведення техніки. Лише 9 серпня бійці з боями вийшли з оточення.
Навіть у цьому пеклі Віктор думав про сім’ю, заспокоював вагітну дружину. Казав, що все в них добре.
Потім була коротка відпустка. Народження донечки.
На запитання Ірини, чи може він залишитися і не йти на фронт, Віктор говорив: «Там мої друзі гинуть. Я не можу кинути хлопців!» Йому ось-ось повинні були присвоїти звання лейтенанта.
Уже 22 вересня Віктор Ковальчук знову на передовій. Друга ротація розпочалась у Краматорську, де знаходився штаб АТО, а потім з жовтня – аеропорт Донецька. Ірина навіть не знала, що Віктор саме там. Коли в телефоні вона чула вибухи, Віктор заспокоював: «Не хвилюйся – ми в Пісках. А вибухи – це навчання». 30 жовтня 2014 року був останній дзвінок до дружини і були сказані останні слова Віктора: «Чекай. Скоро буду вдома!» А наступного ранку Віктор загинув від осколкового поранення в голову при обороні аеропорту Донецька (диспетчерська вежа), героїчно накривши собою гранату, чим врятував життя своїх побратимів…
Особистість, як мозаїка, складається з висловів, уподобань, вчинків. Що можна сказати в цьому відношенні про Віктора? Люблячий, спокійний, врівноважений. Але за цим спокоєм – сильний, вольовий характер. Підтримував батьків, піклувався про молодших братів, любив свою сім’ю. Коли дружина була вагітною, не дозволяв їй дивитись новини. І оптимізм – у нього все і завжди було добре. Горою стояв за друзів, бойових побратимів. Ще з червня 2014 року Віктор рятував молодих бійців. А ще про духовний світ цієї людини – любив спорт, книги, передивився всі, які тільки можливо, історичні фільми.
Віктор побував у різних «гарячих» точках планети, брав участь у миротворчих операціях, а загинув на рідній українській землі, в Донецькому аеропорту, відстоюючи незалежність України від східного сусіда-агресора. Йому виповнилося лише 30 років. Батьки втратили одного з чотирьох синів, удовою залишилася молода дружина, а сиротою – двомісячна донька.
Найбільший смуток викликає те, що донька Лілія вимовила слово «папа» вже після його загибелі. Найбажаніші слова в житті Віктор так і не почув. Здавалося б, разом з Віктором пішов із життя весь його багатий внутрішній, духовний світ. Але це не так – Герой житиме в своїй доньці, в пам’яті поколінь співвітчизників.
Такі воїни, як Віктор Ковальчук, «тримають наше небо». І поки ми їх пам’ятаємо, вони житимуть поруч з нами. Наші герої назавжди в наших серцях!
Указом Президента України від 4 грудня 2014 року Віктор Сергійович Ковальчук був нагороджений посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Макарчук С.С.

Історія кохання та історія розлуки

Історія кохання … У кожного вона єдина і неповторна. Почалася вона для Сергія та Тетяни 23 листопада 1996 року. Вони познайомились, коли природа, вмившись осіннім холодним дощем, почала сипати на землю сніг. Познайомились, аби назавжди пам’ятати очі один одного, слова. І багато троянд, які любив дарувати Сергій.
«Я часто говорила, щоб не витрачав гроші на квіти, а сьогодні я б цілувала ту кожну пелюстку», - каже Тетяна. Та хіба можна забути колись того, хто змусив тебе посміхатися, битися твоє серце частіше, інколи викликаючи навіть сльози. Але були то здебільшого сльози радості, які залишили глибокий слід у душі і серці.
Через три роки після першої зустрічі, саме 23 листопада, на світ з’явилось наше перше сонечко – донечка Анна – татова радість і гордість. Для неї він і зірочку з неба ладен був здійняти. Коли дівчинка підросла і стала справжньою помічницею народився і Андрійко. Сьогодні б вести сина татові до школи, але тато добровільно взяв автомат, аби виконати свій чоловічий і військовий обов’язок до кінця. Коли почалися бойові дії на сході нашої держави він одним з перших написав рапорт на відправку до зони АТО. Він був таким завжди. Чесним, відкритим, щирим і щедрим. У нього було багато друзів, бо нікому не відмовляв у допомозі. А ще – автомобілі. Ними марив вдень і вночі. Його найзаповітніша Тойота Кембрі сьогодні викарбувана на мармуровій плиті – як мрія, яку забрав з собою назавжди. В народі говорять, що треба посадити дерево, виростити сина, побудувати будинок. Перші два – Сергій виконав на відмінно. А от будинок – красивий, на два поверхи, аби всім місця вистачало так і залишився його мрією. Але скільки винограду та троянд насадив. Вони будуть радувати рідних та близьких і навесні, коли несміливо починатимуть дарувати перші листочки, і влітку – заквітчуючи подвір’я барвистим килимом, і восени – коли стиглі плоди нахилятимуть віття та лозу до землі.
Козаков Сергій Васильович народився 1 січня 1976 року в місті Очаків Миколаївської області. Школа, технікум, армія. Майже як у всіх хлопців того часу. Та звільнившись в запас, він приймає рішення продовжити службу і вже з 1997 року – почав проходити службу у військовій частині А 2637. За свою службову діяльність пройшов шлях від рядового військовослужбовця строкової служби до старшого мічмана, командира підрозділу військової частини. Спочатку на посаді торпедиста приготування і ремонту гідроскопічних приладів, потім – механіка лабораторії підготовки електричних торпед. Три роки техніком у цій лабораторії. Обіймав і посаду помічника начальника служби управління у в/ч А 2408. Рік проходив службу у в/ч А 2637 на посаді начальника відділення зберігання. З 2013 – начальник лабораторії підготовки та ремонту апаратури самонаведення. Зарекомендував себе як дисциплінований та професійний військовослужбовець. Серед колективу користувався авторитетом та повагою і довірою. Був надійним другом. Завжди люблячим батьком, чоловіком, сином, чудовим сім’янином.
Поряд з цим постійно навчався: Миколаївський кооперативний технікум, Миколаївський будівельний коледж. В 2012 році здобув кваліфікацію інженера-дослідника з механізації сільського господарства в Миколаївському державному аграрному університеті.
Начальник лабораторії військової частини А 2637 Козаков Сергій Васильович добровільно виявив бажання виконувати свій конституційний обов’язок щодо захисту своєї Вітчизни у зоні проведення антитерористичної операції.
6 квітня 2015 року в зоні проведення АТО, в секторі «М» під Маріуполем, близько другої години ночі на позиції військових виникла пожежа. Сергій Козаков забіг у намет, де спали бійці. Підняв їх по тривозі. У цей момент через пожежу вибухнули боєприпаси. Старший мічман отримав отруєння оксидом вуглецю, що було несумісне з життям і загинув, врятувавши життя восьми бійцям.
Наказом Міністерства оборони України Козаков Сергій Васильович посмертно нагороджений відзнакою «Знак пошани».
Історія кохання та розлуки так тісно переплелися в цій родині, що її не розірвати ні війні, ні часу. Коли раніше Тетяна плакала від радості, то сьогодні її сльози – це невимовний біль. Він виятрює душу до щему. Їх не бачать ні рідні, ні близькі, ні діти. Бо ці сльози… Вони не ллються. Вони час від часу боляче обпікають. Віримо, що Всевишній подарує діткам – Анні та Андрійку все найкраще, бо їх батько виконав в житті найбільшу роль.

С.М.Мандибура

Шлях у вічність

Отче, до тебе звертаюсь,
Ти мою Україну спаси.
Низько, щиро тобі вклоняюсь,
І на землю ти мир принеси.

Говорять, що шлях до Бога тернистий та вузький, а брама, яка веде до погибелі, є дуже широкою. Із-за цього у людей, буває складається враження, що шлях до Бога повинен бути пов’язаний із жертвами, стражданнями, муками. Як правило це відштовхує від Бога, і людина намагається жити так званим «нормальним» життям. Життя без Божої любові, без віри – не є сильним, насиченим, сповненим сенсу…
Незалежно від віку, віросповідання, обставин кожна людина рано чи пізно замислюється над сенсом життя, переосмислює його і все одно приходить до Бога. Життя юнака Михайла Козлова спочатку нічим не відрізнялось від життя пересічних миколаївців – народився 26 листопада 1985 року, навчався в Миколаївській загальноосвітній школі № 46. Мама Вікторія згадує сина як людину позитивну, але говорить, що цей позитив йому тяжко давався. В своїх думках він все частіше думав про Бога і за волею долі став віруючою людиною, євангелістом-протестантом. Через своїх знайомих юнак потрапляє до церкви «Нове покоління», а потім до реабілітаційного центру, де бачить зовсім інше, друге життя, спостерігає, як велика сила молитви, звернення до Бога допомагає людям покинути погані звички, зцілитися від пияцтва, наркоманії. Згодом і сам починає молитися, його віра міцнішає, і саме тоді хлопець вирішує вступити до біблійського коледжу м. Першотравенська Дніпропетровської області і закінчує його.
Після закінчення приїхав до рідного міста відновленим. Рідні і знайомі бачили в ньому людину, яка готова служити Богу, адже саме в коледжі він задумався над сенсом життя, переосмислив його. Навіть пастор говорив йому: «служи», адже Михайло вмів дуже гарно говорити, володів даром ораторського мистецтва, його можна було із задоволенням слухати годинами.
Та доля розпорядилась інакше, молодий чоловік одружився, але шлюб був недовгим, після двох щасливих років сімейної ідилії, як грім – розлучення. Дружина Марія розповідала мамі Михайла, що розлучилися вони не тому, що у шлюбі все було так погано, а тому, що його завжди несло кудись вище.
Пізніше юнак розуміє, що найважливішим у його житті є те, що він прийшов до Бога і приймає важливе рішення переїхати до міста Запоріжжя, щоб створити там мініреабілітаційний центр – в протестантській церкві це направлення дуже розвинене. Внаслідок цього, за допомогою молитви люди, які потребують допомоги, позбавляються алкогольної та наркотичної залежності, починають жити новим життям. Простягнути руку помочі було головною ціллю Михайла. В Запоріжжі хлопець несподівано зустрічає нове  кохання, але воно залишилось нерозділеним, без взаємності. Переживання болісно мучили душу, не давали спокою, і він знову переїжджає до Миколаєва. Вирішує іти служити добровольцем. сам пішов у військкомат та взяв повістку, щоби захищати рідну Україну. Мама не відмовляла сина, але в неї було погане передчуття, ніби вона бачить його востаннє, він казав попрощайся зі мною, коли провів останню ніч вдома.
Спочатку Михайла було направлено до 169-го навчального центру Сухопутних військ Збройних Сил України (м. Десна), потім за розподілом для проходження військової служби був направлений до 72-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України на посаду старшого гранатометника. Згодом бригаду було перекинуто у с. Тельманове, потім у с. Гранітне, де хлопці з мужністю і відвагою відстоювали державні кордони. Спочатку у Михайла не було амуніції, потім хтось із бойових товаришів дав йому каску, потім видали бронежилет, щоб покращити умови військової служби. Навіть на війні юнак пам’ятав про Бога, у вільну хвилину він завжди читав Біблію (взяв її із собою), намагався знайти відповіді на хвилюючі питання, молився за Україну. Звертаючись до Бога, молода людина укріплювалася в своїй вірі.
Мама Вікторія дуже вдячна синові за те, що він свого часу привів її до Бога, вона разом із Михайлом шукала відповіді на філософські питання, які цікавили, що раніше здавалися їй недосяжними. Вона разом із сином вчилася відрізняти, цінувати духовні цінності, що завжди відрізняються від земного життя. Дзвонив син рідним не часто, розмови були короткими, щоб не завдавати болю… говорив, що йде війна, питав як бабуся, сестра, племінниця, він дуже їх любив та сумував за рідними, згадував друзів…
Остання розмова з мамою та колишньою дружиною відбулася 24 серпня 2014 року. Михайло повідомив, що йде на завдання, але на яке сказати не може. Мама пішла до церкви на молитвенний день і за її розповіддю, її начебто простромила спиця, в голові заграла мелодія композитора В. Скорика «Мелодія», саме так материнське серце відчуло втрату найдорожчої людини, її сина Міхи (так ласкаво і ніжно вона завжди його називала). Загинув Михайло 24 вересня 2014 року в с. Старогнатівка  Тельманівського району Донецької області при виконанні секретного бойового завдання, отримав смертельне поранення внаслідок спрацювання вибухового пристрою.
Міха був людиною із запалом, величною, доброю, терпіти не міг несправедливість, він загинув за Батьківщину, віддав своє життя за суверенну, незалежну Україну, за мир на нашій землі, перевершив себе, щоб піти у «вічне життя». Віра в Бога допомагає пережити матері втрату сина, вона постійно перебуває в молитві. Міха назавжди залишиться в її серці, в її душі. Світла пам'ять тобі Михайло! Героям слава!

Вже після того, як матеріал був готовий, ми отримали листа від мами Михайла, про те, що її сина нагороджено медаллю «За жертовність та любов до України» Української Православної Церкви:
«28 октября приехали ко мне Мишины сослуживцы из 3-го батальона 72-й бригады и вручили мне Мишину медаль «За жертовність та любов до України». Ребята приехали прямо из района боевых действий – уже больше года 72-я бригада стоит в районе Волновахи-Старогнатовки-Гранитного. У них уже есть капеллан. Он ходатайствовал перед Церковью об увековечении памяти погибших. И вот четверо военных были отправлены в командировку. С ними был молодой паренек Алексей Миронов, он уже больше года служит в АТО и очень похож на Мишу и лицом и ростом, когда он зашел ко мне домой, я как будто Мишу встретила. К сожалению, я не узнала, как зовут остальных. Старший офицер, который вручал награду, очень внимательно, по-отцовски, слушал мои воспоминания о Мише. Я ему показала ваш очерк в газете. Он сразу же начал читать его вслух, и сказал, что Бог забирает лучших. Очерк и небольшую брошюрку «Молитва в согласии за Украину», которую мне Миша оставил, когда ушел на войну, я подарила ребятам. Они с радостью взяли их с собой – показать побратимам. Наша беседа длилась минут сорок, а прощались и обнимались мы как родные. К этим ребятам такое уважение и любовь испытываешь, и благодарность…
Я посылаю вам удостоверение к Мишиной награде и страничку из Библии, где Мишиной рукой подчеркнуты слова Апостола Павла из первого послания к Коринфянам, 4 глава, стихи 3-5: «3Для меня очень мало значит, как судите обо мне вы или как судят другие люди; я и сам не сужу о себе.
4Ибо хотя я ничего не знаю за собою, но тем не оправдываюсь; судия же мне Господь.
5Посему не судите никак прежде времени, пока не придет Господь, Который и осветит скрытое во мраке и обнаружит сердечные намерения, и тогда каждому будет похвала от Бога».
Миша при своих небольших годах очень глубоко чувствовал Библию.
Он уже на небесах и похвала от Бога пришла с этой медалью».

 Макарчук Н.Г.

«От такі вони хлопці зі слобідки»

Майор Сергій Кривоносов, майор Євген Півень, майор Павло Колесников… Однаково починається їх біографія: народилися в сім’ї військовослужбовця. Їх об’єднувало не тільки однакове військове звання, одна рідна військова частина – 79 аеромобільна бригада. Їх об’єднувала насамперед любов до Батьківщини, почуття патріотизму та основне правило життя – «ніхто крім нас».
Павло Олександрович Колесников народився 8 квітня 1975 року у місті Могилів-Подільський Вінницької області у сім’ї військового авіатехніка. Уродженці Могилів–Подільского Колесников Олександр Андрійович та Колесникова Лідія Петрівна у зв’язку з службовою необхідністю переїхали з Поділля до краю квітучих акацій – міста Миколаєва. Оселилися на слобідці, де 1 вересня 1982 року їх син Павло пішов до першого класу Миколаївської середньої школи №53. За сімейною традицією прийняв рішення стати офіцером. Після закінчення школи у 1992 році вступив до Одеського вищого загальновійськового командного училища, але доля вирішила інакше: продовжив навчання у Харкові. Курсант Павло Колесников 22 червня 1996 року закінчує Харківське вище танкове командне училище та отримує звання лейтенанта, військову кваліфікацію – інженера по експлуатації бронетанкової та автомобільної техніки. Їде служити до чарівного чернігівського поліського краю. У славнозвісному місті Десні пройшов нелегкий шлях від командира взводу до викладача технічної підготовки у 300 навчальному гвардійському полку при 169-му навчальному гвардійському центрі Північного оперативного командування. Знову крутий поворот долі – 20 грудня 2004 року Павло Колесников звільнений у запас у зв’язку скороченням штатів і він повертається до Миколаєва. Спочатку працює в правоохоронних органах у Центральному райвідділі міста Миколаєва. Далі – на одному з миколаївських підприємств з продажу та налагодження електричного обладнання. Звичайне життя пересічного миколаївця: робота, сім’я. Вільний час віддає родині: оселя, дружина, дача у Лупарево. Дружина Світлана згадує ту чутливість, повагу з якими Павло відносився до батьків. Майже кожного дня провідував Олександра Андрійовича – військового пенсіонера, мати Лідію Петрівну, яка усе життя пропрацювала вихователем дитячого садка. Турбота, щира любов сина до батьків ніяк несхожі на молодь сьогодення. Павло та Світлана довго чекали на дитину. Небо почуло їх благання – народився син, назвали його Даниїлом. Чолов’яга звичний до міцної броні та громового гуркоту танкових двигунів перетворюється на уважного, ніжного, турботливого вихователя сина. Вільний від праці час присвячений тільки сину: разом на прогулянку, а то і до річки – на рибалку. Ось воно справжнє чоловіче щастя – збудував дім, посадив сад, народив сина. Попереду здавалося тільки безхмарне небо, чарівні південні ранки, яскраве та спекотне літо, багата на палітру фарб та врожай таврійська осінь…
2014 як рік коня, дійсно став гарячим, багатим на події, які розвивалися нестримано та несподівано. «Зелені істоти» заповнили Крим, шахтарський край бурлить різноманіттям гасел та брякає зброєю. З початком агресії на Кримському півострові офіцер запасу Павло приходе добровольцем до Центрально-Миколаївського ОРВК. 19 березня 2014 року на підставі Указу Президента України №303 від 17 березня 2014 року майор Павло Олександрович Колесников призваний по мобілізації та зарахований у штат військкомату на посаду заступника військового комісара начальника мобілізаційного відділення. Кадри вирішують все – це правда життя і через п’ять місяців 19 серпня майор Колесников був відряджений до 79 аеромобільної бригади для подальшого виконання завдання.
У соціології існує поняття «опосередкованого зв’язку» – це зв’язок між людьми, які розділені простором та не мають знати одна про одну, але вони обов’язково впливають одна на одну своїми діями та вчинками. В даному випадку краще цього опосередкованого зв’язку і не було би. Жив собі чоловік, жив в безмежних українських степах неподалік теплого Чорного моря, кохав, ростив сина, працював, надаючи життя електроприладам та механізмам. Десь в Удмуртії або у Тулі живе друга людина, вірніше істота, яка також працює з залізом, створює з холодного металу гарячі прилади, які навпаки повинні були забирати життя. Так змайстрував той «лівша» гвинтівку крупного калібру, таку щоб нищила людину з великої відстані, пробиваючи, навіть, такий захист, як броневий жилет. А від Казбеку до Єнісею жила ще одна істота, яка тільки й могла, що влучати у будь кого: людину, тварину; не так це для цієї істоти і важливо.
Ой доля, доля, «судьба» як кажуть росіяни, «кізмєт» як кажуть на Кавказі, вона в будь-який час залежить від законів діалектики. Неможна ввести в оману соціологію, діалектику, вони завжди діють…7 листопада 2014 року спрацював опосередкований зв’язок. Спрацював він у аеропорту міста Донецьк. Склад групи української військової частини був обстріляний з боку озброєних терористичних формувань. В ході бою майор Павло Олександрович Колесников загинув від кулі снайпера.
ГЕРОЯМ СЛАВА!
З відповідними військовими почестями підполковник Павло Олександрович Колесников був похований у місті Миколаєві. Указом Президента України № 915/2014 від 04 грудня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Товариші по військовій службі з Центрально-Миколаївського ОРВК піклуються про увічнення пам’яті підполковника П.О. Колесникова. На фасаді приміщення будівлі військкомату розміщено меморіальний стенд, присвячений Павлу Колесникову. Також офіцери зібрали кошти на створення пам’ятного куточку у миколаївський середній школі №53, яку закінчив їх військовий побратим. Залишиться пам’ять про нього і у мешканців Миколаєва. Пройде набагато часу коли імена загиблих будуть носити вулиці міста, учбові заклади.

Березний С.М.

Він любив життя понад усе. Пам’яті Євгена Корнафеля

Він часто приходить до отчого дому: то промінням лагідного осіннього сонця зітре непрохану скупу сльозу з батькових очей, то краплею роси на шибці омиє його зболену душу, то крилом птаха заб'ється рано-вранці до вікна. Та все частіше приходить у сни батька Вадима. Бо багато так і залишилось не зробленим за коротке життя.
Народився Євген 18 червня 1989 року, а відійшов до Небесного батальйону 16 серпня 2014. Йому виповнилось лише 25. Стільки слів не сказано рідним - мамі і татові, любій дружині Ганні, наймилішому його сонечку - маленькій, але такій мудрій донечці Софійці.
Євген з юних років був допитливим. Хотів багато знати. Завжди читав, вивчав, запам'ятовував. Шкільні предмети хлопцеві давались легко. Любив і точні предмети, і гуманітарні. А ще його захоплювала музика. Навчався в музичній школі по класу фортепіано та скрипки. Залюбки грав на синтезаторі та гітарі. Був закоханий в пісню. Тато зберігає багато світлин, де Євген в колі друзів з гітарою. А ще хлопець був учасником зразкового танцювального ансамблю «Радість».
Займався карате. Відвідував художню школу. Його картини написані в юному віці заслуговували на увагу. На полотнах, що виходили з під пензля, відчувалась внутрішня досконалість та надзвичайна майстерність виконання.
Роботи подобались багатьом. Їх навіть хотіли придбати для власних колекцій. Попри неймовірну зайнятість він вчив ще й англійську мову, аби вміти бездоганно спілкуватись.
Родина, коли випадала можливість, багато подорожувала. Особливо хотілось батькові показати сину унікальні, неповторні куточки України. Об’їздили багато монастирів Росії. І про все побачене міг Євген годинами розповідати товаришам. Та не лише рідна земля вабила хлопця. Багато і ґрунтовно вивчав історію та римське право. Енциклопедії були його настільними книгами. Він був дорослим не по роках. Коли однолітки грали у футбол, він працював. Різнобічні інтереси не давали йому й хвилинки на спочинок, наче відчував, що нитка життя така ніжна та коротка.
Ще в юному віці в Очаківському Свято-Миколаївському соборі був пономарем. Коли підріс та змужнів - будучи студентом Одеської національної юридичної академії - вступив до громадського формування з охорони громадського порядку «Захист». Батьки дбали, щоб син ріс порядною людиною, справжнім патріотом української землі. Великий внесок у становлення хлопця, як особистості, зробив дідусь. Іван Тимофійович Корнафель - дідусь Євгена знаний в Новому Бузі, адже за життя був краєзнавцем та відмінним фотографом. Він знав багату історію українського народу, і єдиним його бажанням було - бачити Україну незалежною державою. Кілька років тому, в його рідному місті була відкрита виставка «Пробуджена пам'ять» з красномовним підзаголовком - «Він повертав нам нашу пам'ять», де Євген, в спомин про дідуся, запалив свічку. А ще його дідусь багато писав про історію Нового Буга, збирав фото, та й сам «зупиняв» чудові миті життя містян, увічнивши їх в історії. Батько Вадим Корнафель теж великий шанувальник історії. Цю любов до рідної землі передав і сину Євгенію. Недаремно в пісні співається: «Родина - це вся Україна, з глибоким корінням, з високим гіллям». Від рідних хлопець перейняв любов до книг, до історії, Вітчизни.
В юному віці хлопець вже мав власну думку. Завжди був цілеспрямованим, повен ідей та оптимізму. Щораз усміхнений та життєрадісний, завжди сповнений любові до ближнього та отчого дому. Був справжнім патріотом. Гірко писати, що був...
Присягу на вірність служіння Вітчизні за ініціативи командира частини Олексія Зінченка приймав урочисто на Алеї слави. Завжди відповідально виконував завдання, що перед ним ставили в частині. Встиг зробити 17 стрибків з парашутом. Коли в в/ч А1594 активно готувався до захисту Вітчизни, тоді навіть подумати не міг, що вже за рік стане в ряди захисників цілісності і незалежність України. Був призначений у підрозділ охорони кулеметником. Нелегкими були перші дні в зоні АТО. 16 серпня надвечір, коли їх загін знаходився поблизу Іловайська, прозвучала команда: «Тривога». Хлопець якраз знаходився біля кулемета. Не зробивши жодного пострілу, отримав тяжке поранення в живіт, що не дало жодного шансу на життя, яке так любив Євген. Життя справжнього патріота обірвалось так невчасно, і так рано. Він був добрим, щирим та миролюбним. Його життя та служба були тісно переплетені з морем. А загинув герой серед полів Донбасу.
Спілка Ветеранів військово-морської розвідки посмертно нагородила «морського котика» 73-го центру спеціального призначення матроса-кулеметника медаллю «Матрос Кішка». Указом Президента України N2708/2014 від 8 вересня 2014 року Євгена Корнафеля посмертно нагороджено Орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Він Герой! І Очаків буде завжди гордиться своїм героєм! Ще до сьогодні на сході держави ллється кров, гинуть українські солдати та мирні жителі. Це наша спільна трагедія та біль. І забувати про це ми не маємо права, як і забути справжніх героїв, що віддали своє життя.
Тато зберігає багато дорогих серцю речей сина і безліч документів: про закінчення середньої школи, музичної та художньої шкіл, грамоти та подяки. Рідні готові частину з них віддати до школи, аби пам'ять серед підлітків про їх шкільного товариша-патріота продовжувала жити і передавалась з покоління в покоління. Є в батька надія, що його сина - Героя, який першим серед очаківців поліг на сході України пам'ятатимуть, адже переконаний, що сльози за полеглими за час АТО не можуть пролитися даремно.
- Нам всім потрібно робити висновки і ставати кращими. Після смертей молодих хлопців ми не можемо залишатися такими, якими були ще вчора, - переконаний Вадим Іванович Корнафель. Ми мусимо змінити ставлення до життя. Пам'ятати, що Батьківщину не вибирають. Її захищають і відроджують. Її цілісність і незалежність виборюють. Женя часто задавав собі питання: «Якщо не я, то хто? Якщо не сьогодні, то коли?» Він був переконаний, що настав час, коли він зможе сповна допомогти своїй державі, рідній землі. І не абстрактній Україні, а тим людям, які чекали на його допомогу, рідним і близьким, які мріють жити в мирі та спокої. Тому без вагань зголосився їхати на схід, у саме пекло подій.
Прощальні слова перед відправкою в зону АТО були скупими і зверненими до батька: «Я знаю, що загину. Та будуть жити Ганна і Софійка. Я залишаю їх на тебе. Допомагай їм. Дивись за ними». Телефонував зі сходу зрідка. Єдине, що просив: «Передайте мамі, що ми ні в жінок, ні в дітей не стріляємо. Щоб там не говорили, та ми на своїй землі, і будемо до останнього подиху її боронити від терористів та найманців».
Педагоги та колишні учні ЗОШ №4 пам'ятають Євгена і мріють про час, коли їх школа буде гордо носити ім'я учня школи, який загинув на сході України. Громада Очакова теж має бажання, аби пам'ять про героїв закарбувалась в нашому місті: щоб одна із вулиць носила ім'я Героїв АТО, а навчальний заклад - ім'я Євгена Корнафеля. А сьогодні на будівлі школи, де навчався Євген, на його честь відкрито меморіальну дошку.
Його життя, як спалах зірки! Віримо, що вона вічно світитиме нашим землякам! Ми будемо пам'ятати завжди Євгена Корнафеля, який віддав своє життя за Україну! Герої не вмирають!

Мандибура С.М.

Йому було 33…

Погляд воїна-захисника навіки закарбовано до народної пам’яті. Погляд, де немає ні страху, ні благання, ні каяття, ні відчаю. Адже його завжди переповнює гордість, що сьогодні він боронить українську землю і боронить до останньої каплі крові. В погляді капітана ІІІ рангу, начальника групи десантного забезпечення 73-го Морського центру спеціального призначення військової частини Військово-Морських Сил Збройних Сил України Володимира Костюка – погляд неньки - України. Гордої, нескореної і незламної, яка ніколи не зігнулася і не зігнеться перед ворогом.
26 липня 2014 року в День професійного свята парашутистів Володимир дав своє останнє в житті інтерв’ю. Ми завітали до частини, коли офіцер ретельно готував до стрибків військовослужбовців.
З захопленням розповів Володимир чому з 26 липня 1930 року веде відлік свято парашутистів. «Саме цього дня, - зазначив офіцер, - група радянських воїнів-парашутистів на чолі з Б. Мухортовим вперше здійснила під Воронежем серію стрибків з літака. Та історія, що пов’язана з винаходом парашута сягає далекого 1911 року, коли ентузіаст та інженер-самоучка Гліб Котельников запатентував успішний винахід «РК-1» – засобу, що не допускав би жертв в результаті авіакатастроф чи падіння з великої висоти. То був перший у світі парашут. 
За логікою, його мали б взяти в серійне виробництво. Однак, як це часом буває, бюрократи провалили його випробування і винахід був відхилений з формулюванням – за непотрібністю. Та Котельников продовжував роботу в цьому напрямку, створюючи нові вдосконалені зразки. Ні для кого не секрет, що саме зародження вітчизняного парашутизму подарувало історії чимало героїв і вивело обороноздатність країни на якісний рівень. Знаково, що саме в День парашутиста 15 першоразників здійснили стрибки з парашутом», - підкреслив Володимир. І додав, що до стрибків готувались ретельно. Повітряно-десантна підготовка і стрибки – це не лише емоції та адреналін. Це відвага і сміливість, шліфування професіоналізму, що особливо важливо в наш час, коли на сході держави йде війна. Ми побажали військовим, аби кільце висмикувалось завжди вчасно, приземлення були вдалими і поряд відчувалось плече побратима. А Володимир Костюк на прощання додав: «Ми готові й життя своє віддати, аби в Україні знову запанував мир та спокій».
За кілька днів Володимир з побратимами відправився до зони АТО. Рідним не поспішав говорити, все частіше відмовчувався, розповіли при зустрічі батьки Галина Дмитрівна та Микола Іванович Костюки. «Напередодні лише повідомив, що їде на Дніпропетровщину, здійснювати стрибки. Та серце моє відчувало біду. Мамо, ти повинна бути готова до всього і завжди пам’ятати, що твій син – військовий, а на сході нашої держави йде реальна війна. Я й сама це добре розуміла, що він військовий і повинен бути там, де найгарячіше. Але хотілось зупинити, вберегти».
Народився Володимир 17 березня 1981 року в селі Яківка Тлумацького району Івано-Франківської області. Він з дитинства був лідером. То ж хлопці до нього дослухались. Коли підріс, почав мріяти про професію військового. Зразком і прикладом для сина завжди був батько. За рік після школи вже навчався в Одеському інституті сухопутних військ на факультеті розвідки. Гордість переповнювала груди сина, коли приїжджав до рідної Коломиї. Батьки теж раділи за сина, хоча розуміли, що небезпека чекатиме його всюди. А він не нарікав. Всі негаразди служби сприймав як і належало справжньому чоловікові. Набувати офіцерського досвіду його скерували до навчального центру Десна, що на Чернігівщині. Був суворим і вимогливим на посаді командира навчального розвідувального взводу навчальної розвідувальної роти Окремого навчального батальйону, навчального гвардійського центру Північного ОК. Та вже за рік молоді солдати телефонували і дякували офіцеру, що вони пройшли з честю школу зрілості. Але Володимира вабило море. Тож він зробив все можливе і не можливе, аби продовжити службу в 73-му Центрі морських спецоперацій – спецназі українських військових сил, або як їх називають морські котики. З грудня 2004 він вже обіймав посаду водолазного спеціаліста групи спеціальних операцій загону спеціальних операцій ВМС ЗС України. А з жовтня 2010 – начальник групи десантного забезпечення загону спеціальних операцій. Служити в цій частині було почесно. В/ч А1594 після проголошення незалежності України була першою серед частин Чорноморського флоту колишнього СРСР, яка у повному складі зі зброєю та технікою увійшла до Збройних Сил України. Починаючи з 1999 року військовослужбовці брали участь у миротворчих операціях. Стали регулярними спільні навчання з представниками інших держав. Володимир свою майстерність вдосконалював під час спільних навчань з військами НАТО в Канаді, Хорватії. Бездоганно володів французькою мовою і це йому дуже допомагало. Бойова підготовка залишалась пріоритетом у частині. Різні завдання ставились перед військовими – десантування водолазів-розвідників на воду разом з підводними засобами руху, практичним виконанням завдань під водою, виконання навчально-бойових завдань під час польових виходів та спеціальних зборів у гірських умовах, на Тендрівській косі. Підготовка Володимира була відмінною. Хлопцеві було 33… Він був повен надій, сподівань та планів на майбутнє.
31 серпня 2014 року, під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором» Володимир Костюк ще встиг зателефонувати дружині, а за кілька годин загинув за Україну.
В Очакові прощання з Героєм проходили 9 вересня 2014 року. Останні слова шани та поваги прозвучали з уст заступника командира ВМС ЗСУ, капітана І рангу А.О. Урсола, тимчасово виконуючого обов’язки командира в/ч А 1594 капітана 2 рангу В.В. Савенка та побратимів.
Похований Костюк Володимир Миколайович у Коломиї на Алеї Слави. Рішенням Коломийської міської ради від 13 жовтня 2015 року №2363-58/2015 за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті України, жертовне служіння народові Костюку Володимиру Миколайовичу посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин м. Коломия». Рішенням Вінницької громадської організації Союзу ветеранів військової морської розвідки нагородили Морським Хрестом «За розвідку».
Указом Президента України №817/2014 від 21 жовтня 2014 року за особливу мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Костюк Володимир Миколайович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

С.М.Мандибура

Назавжди лишився вірним присязі

А ти в височінь журавлиною линеш,
І в пам’яті нашій не вмреш, не загинеш -
Був сином чудовим, і другом, і братом,
А став для Вітчизни відважним солдатом
Ганна Король

Біографія нашого співвітчизника Олександра Миколайовича Костюшко від самого початку нічим не відрізнялась від життєвого шляху сотень і тисяч його земляків-миколаївців. Народився 21 квітня 1974 року в Корабельному районі м. Миколаєва, в 1991 році закінчив загальноосвітню школу № 54, потім навчався в середньому професійно-технічному училищі № 25 при суднобудівному заводі «Океан», де опанував спеціальність тесляра-будівельника, а згодом електромонтера та електрозварювальника. Потім – робота за фахом на заводі, в 1992-1994 роках – строкова служба в ракетних військах Збройних Сил України у Хмельницькому. Після закінчення служби Олександр продовжує працювати на рідному заводі «Океан» електромонтером автоматичних та напівавтоматичних машин 4-го розряду. Швидко зростає за фаховим рівнем, що відзначено в трудовій книжці Олександра. Під час роботи давалися взнаки такі риси характеру, виховані в сімї, як любов і повага до праці, обов’язковість, врівноваженість, доброзичливість та рівність у стосунках з людьми.
Після смерті батька на плечі Олександра лягли основні турботи із забезпечення сім'ї, турботи про маму – Надію Андріївну. А ще були мрії, плани на майбутнє… Та весна 2014 року розколола життя молодої людини на «до» та «після». В березні одна за одною приходять три повістки до військкомату, а вже 23 квітня 2014 року Олександр Костюшко розпочинає повторну службу в якості номера обслуги гаубичного артилерійського взводу 1-ї гаубичної артилерійської батареї 4-ї артилерійської бригади 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади – в лавах «Бога війни» Збройних Сил України. Задамо риторичне запитання – «А чи міг він ухилитися від призову?» Скоріш за все, так. Вчинки найбільш рельєфно свідчать про особистість. Надія Андріївна розповідала, що під час умовлянь сина, той сказав: «Мам (так він завжди говорив, коли рішення було остаточним і обговоренню не підлягало), мені 40 років і ховатися я не буду! Я перший прийняв присягу на вірність українському народу і кривити душею не буду!»
3 квітня 2014 року розпочався рух частини Олександра Костюшко на Схід України, для захисту її рубежів від віроломного ворога. Мелітополь, Куйбишево, Амвросіївка, Дякове, Свердловськ, Краснопартизанськ і, нарешті, Ізварине – останній пункту бойового шляху. Похід звитяги, похід у вічність…
Трагічні події під Іловайськом, в Донецькому аеропорту, в Дебальцевому якось стирають з пам’яті попередні. Але влітку 2014 року саме під Ізвариним точились найбільш запеклі бої з терористами та російськими найманцями. Мабуть, саме в таких екстремальних умовах, коли кожен день – це можлива межа між життям і смертю, в нелюдських умовах і проявляється Людина. Практично без води, їжі, при пекельній 40-градусній спеці, маючи обмаль боєприпасів (снаряди приходилось очищати від іржі) воїни-артилеристи знову і знову давали гідну відсіч озброєному до зубів ворогу, примушуючи його втікати з поля бою. І це при відсутності кваліфікованої медичної допомоги, коригувальників вогню.
Навіть у цьому пеклі Олександр проявляє турботу, піклуючись про молодших за віком бійців підрозділу. «Не лізь, відійди, сховайся» - радив він своєму другові-земляку Денису з с. Тузли. Підбадьорював словом, власним прикладом, піднімав дух молодших солдат, яких чомусь ласкаво називав «внучками». Але найбільше вразили фотографії, які робив Олександр у години затишшя – це квіти, ромашкове поле, метелики, дерева, гармати з чохлами на стволах. Мабуть, це більш за все свідчить про духовний світ цієї людини.
Життя Олександра Миколайовича Костюшко трагічно обірвалось 13 липня 2014 року під час бою біля населеного пункту Поріччя поблизу висоти 107/7. Поховали Героя в м. Миколаєві. Указом Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», О.М. Костюшко був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Після загибелі Олександра бойові побратими приїхали провідати його маму – Надію Андріївну. Ставши на коліна перед портретом її сина, сказали: «Спасибі тобі, Саша, за те, що ми живі!» І ніякі нагороди не зможуть красномовніше охарактеризувати подвиг воїна, сина, друга. На стіні ЗОШ № 54 відкрита стела, на якій викарбувані слова на честь Героя, звернені до всіх поколінь України:

Вітчизно, сина пам’ятай!
І шану ти йому віддай.
Бо він за нас в бою загинув,
Бо свято вірив в Україну.

Макарчук С.С.

«Морський котик» з міста Миколаєва

Мої бідні батьки до тебе не знали
Як мало коштує втратити сина.
І краще самі би раніше вмирали,
Щоб не бачити як гине їхня дитина.
Андрій Кузьменко

Тяжко усвідомити втрату близької людини, а особливо єдиного сина. Для живих батьків найбільш складним у житті є пережити смерть власної дитини, яка віддала своє життя за боротьбу проти змов та зла, за незалежність та волю країни, виконуючи військовий, а саме найголовніше чоловічий обов’язок – захист Батьківщини. Дмитро Володимирович Красов – один з таких Героїв, Чоловіків з великої літери.
Дмитро Красов народився 01 листопада 1975 року в м. Миколаєві. Перші три класи навчався в загальноосвітній школі м. Миколаєва № 41, потім, переїхавши з сім’єю в інший район міста, пішов до школи № 38 та закінчив в 1992 році одинадцять класів.
В 1992 році Дмитро почав працювати збірником судовим на заводі ім. 61 Комунара, але був звільнений у зв’язку з призивом на строкову військову службу. З 1993 по 1995 роки проходив службу в ракетних військах Збройних Сил України (м. Хмельницький). Як розповідає мама Дмитра Олена Миколаївна: «Армія дала поштовх синові у здобутті вищої освіти». І вже після служби Дмитро їде до Росії у м. Белгород, де з 01 вересня 1995 року стає студентом Белгородського державного університету.
Ще під час навчання у вузі Дмитро почав зустрічатися з дівчиною і вже 13 березня 1999 року вперше стає батьком доньки Олени, яка на даний час проживає в Росії. Цього ж року, навчаючись на денній формі навчання, починає працювати в органах внутрішніх справ УМВС м. Белгорода (Російська Федерація). В 2000 році отримав диплом за спеціальністю «Юрист» кваліфікації «Юриспуденція».
За період служби в органах внутрішніх справ УМВС м. Белгорода Дмитро приймав участь у бойових діях на території республіки Чечня (2002 р.). Під час бойового завдання він отримав поранення і батьки вирішують забрати його на Батьківщину – в Україну, де починається нова сторінка життя Героя.
На Батьківщині протягом нетривалого часу Дмитро намагався працювати і охоронцем, і менеджером в різних організаціях, але вища освіта дала про себе знати. І вже з 2005 по 2007 роки він працює юрисконсультом у фінансовому управлінні Миколаївської обласної державної адміністрації, де познайомився з другою «цивільною» дружиною, а 21 березня 2008 року в нього народився син Сергій. Проте сімейне щастя було нетривалим… в 2010 році дружина Дмитра померла.
В 2007 році Дмитро Красов вирішив влаштуватися на роботу до Територіальної державної інспекції з питань праці у Миколаївській області на посаду державного інспектора, проте в 2011 році звільнився за власним бажанням і почав працювати головним спеціалістом Інспекції з питань захисту прав споживачів у Миколаївській області, але у листопаді 2013 року був вдруге призначений на посаду головного державного інспектора праці в Територіальній державній інспекції з питань праці у Миколаївській області.
В характеристиці з місця роботи зазначено, що Дмитро за час роботи виявив себе як досвідчений спеціаліст, професійні знання і навички якого забезпечували високий рівень виконання службових завдань та обов’язків. Проявляв відповідальність та завзятість при виконанні своїх посадових обов’язків та доручень керівництва, самостійність у роботі, орієнтацію у складних ситуаціях, виявляв розумну ініціативу.
В 2011 році життя Дмитра знову налаштовується, він познайомився з дівчиною, яка 29 червня 2012 року народжує йому доньку Поліну. У Героя були свої плани, мрії на майбутнє, але ситуація в державі початку 2014 року внесла корективи в життя матроса. В березні 2014 року Дмитро отримує повістку з Центрального районного військового комісаріату м. Миколаєва. Як згадує мама Олена Миколаївна: «Дмитро відразу пішов до військової частини, а мені сказав, що Батьківщину треба захищати, Батьківщина – одна».
Матрос Дмитро Володимирович Красов був зарахований до особового складу військової частини А1594 на посаду стрільця відділення охорони та обслуговування органів військової контррозвідки Служби Безпеки України    73-го морського центру спеціального призначення, де і проходив військову підготовку. Протягом служби у Збройних Силах України показав себе військовослужбовцем, який легко справлявся з завданнями, проявляв розумну ініціативу там, де можливо. Сумлінно виконував службовий обов’язок, був уважним до проблем, які стосуються людей, допомагав вирішувати їх найкращим чином. Досвід, який отримав під час бойових дій на території Чеченської республіки, Дмитро старався передати своїм бойовим товаришам. Він за будь-яких обставин був порядним і чесним, викликав повагу до себе умінням триматися та висловлювати власну думку. Користувався заслуженим авторитетом та повагою у своїх товаришів по службі, завжди дорожив честю та гідністю свого військового колективу. Дмитро був скромним, простим та доступним у спілкуванні, був життєрадісним оптимістом з добре розвинутим почуттям гумору.
Після проходження військової підготовки Дмитра вже влітку відправляють в зону проведення антитерористичної операції. Він мужньо і з честю захищав рідну землю… Але 13 серпня 2014 року життя Героя обірвалося. Під час виконання бойового завдання поблизу селища Грабське Амвросіївського району Донецької області, прикриваючи військового побратима від ворожої кулі, Дмитро отримав смертельне поранення. Матрос Дмитро Красов був першим «морським котиком» 73-го морського центру спеціального призначення, який загинув за територіальну цілісність країни. Поховали Героя 17 серпня 2014 року на Балабанівському кладовищі м. Миколаєва.
Мама Олена Миколаївна розповідає про сина як справжнього патріота: «Він по-справжньому любив рідну землю, любив життя, любив свої дітей, любив роботу, а понад усе – любив Україну». Також Дмитро дуже захоплювався комп’ютерами, часто ходив до комп’ютерних залів. Ще за життя купив собі сучасний комп’ютер, а вже після смерті Дмитра мама подарувала його військовій частині, яка стала для сина рідною.
Олена Миколаївна – жінка з великим та добрим серцем. Кошти, які вона отримала відразу ж перерахувала пораненому солдату з військової частини Дмитра. Олена Миколаївна і зараз підтримує зв'язок з керівництвом та військовими побратимами сина, з волонтерами, які допомагають бійцям в зоні АТО. І зовсім не дивує той факт, що Дмитро Красов став справжнім Героєм, адже його виховала така Жінка.
Дмитро Володимирович Красов за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Указом Президента України від 08 вересня 2014 року № 708/2014 посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а також відзнакою Миколаївської обласної ради «За заслуги перед Миколаївщиною» від 24 жовтня 2014 року.

 Грабович О.В.