Назавжди лишився вірним присязі
А ти в височінь журавлиною линеш,
І в пам’яті нашій не вмреш, не загинеш -
Був сином чудовим, і другом, і братом,
А став для Вітчизни відважним солдатом
Ганна Король
Біографія нашого співвітчизника Олександра Миколайовича Костюшко від самого початку нічим не відрізнялась від життєвого шляху сотень і тисяч його земляків-миколаївців. Народився 21 квітня 1974 року в Корабельному районі м. Миколаєва, в 1991 році закінчив загальноосвітню школу № 54, потім навчався в середньому професійно-технічному училищі № 25 при суднобудівному заводі «Океан», де опанував спеціальність тесляра-будівельника, а згодом електромонтера та електрозварювальника. Потім – робота за фахом на заводі, в 1992-1994 роках – строкова служба в ракетних військах Збройних Сил України у Хмельницькому. Після закінчення служби Олександр продовжує працювати на рідному заводі «Океан» електромонтером автоматичних та напівавтоматичних машин 4-го розряду. Швидко зростає за фаховим рівнем, що відзначено в трудовій книжці Олександра. Під час роботи давалися взнаки такі риси характеру, виховані в сімї, як любов і повага до праці, обов’язковість, врівноваженість, доброзичливість та рівність у стосунках з людьми.
Після смерті батька на плечі Олександра лягли основні турботи із забезпечення сім'ї, турботи про маму – Надію Андріївну. А ще були мрії, плани на майбутнє… Та весна 2014 року розколола життя молодої людини на «до» та «після». В березні одна за одною приходять три повістки до військкомату, а вже 23 квітня 2014 року Олександр Костюшко розпочинає повторну службу в якості номера обслуги гаубичного артилерійського взводу 1-ї гаубичної артилерійської батареї 4-ї артилерійської бригади 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади – в лавах «Бога війни» Збройних Сил України. Задамо риторичне запитання – «А чи міг він ухилитися від призову?» Скоріш за все, так. Вчинки найбільш рельєфно свідчать про особистість.
Надія Андріївна розповідала, що під час умовлянь сина, той сказав: «Мам (так він завжди говорив, коли рішення було остаточним і обговоренню не підлягало), мені 40 років і ховатися я не буду! Я перший прийняв присягу на вірність українському народу і кривити душею не буду!»
3 квітня 2014 року розпочався рух частини Олександра Костюшко на Схід України, для захисту її рубежів від віроломного ворога. Мелітополь, Куйбишево, Амвросіївка, Дякове, Свердловськ, Краснопартизанськ і, нарешті, Ізварине – останній пункту бойового шляху. Похід звитяги, похід у вічність…
Трагічні події під Іловайськом, в Донецькому аеропорту, в Дебальцевому якось стирають з пам’яті попередні. Але влітку 2014 року саме під Ізвариним точились найбільш запеклі бої з терористами та російськими найманцями. Мабуть, саме в таких екстремальних умовах, коли кожен день – це можлива межа між життям і смертю, в нелюдських умовах і проявляється Людина. Практично без води, їжі, при пекельній 40-градусній спеці, маючи обмаль боєприпасів (снаряди приходилось очищати від іржі) воїни-артилеристи знову і знову давали гідну відсіч озброєному до зубів ворогу, примушуючи його втікати з поля бою. І це при відсутності кваліфікованої медичної допомоги, коригувальників вогню.
Навіть у цьому пеклі Олександр проявляє турботу, піклуючись про молодших за віком бійців підрозділу. «Не лізь, відійди, сховайся» - радив він своєму другові-земляку Денису з с. Тузли. Підбадьорював словом, власним прикладом, піднімав дух молодших солдат, яких чомусь ласкаво називав «внучками». Але найбільше вразили фотографії, які робив Олександр у години затишшя – це квіти, ромашкове поле, метелики, дерева, гармати з чохлами на стволах. Мабуть, це більш за все свідчить про духовний світ цієї людини.
Життя Олександра Миколайовича Костюшко трагічно обірвалось 13 липня 2014 року під час бою біля населеного пункту Поріччя поблизу висоти 107/7. Поховали Героя в м. Миколаєві. Указом Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», О.М. Костюшко був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Після загибелі Олександра бойові побратими приїхали провідати його маму – Надію Андріївну. Ставши на коліна перед портретом її сина, сказали: «Спасибі тобі, Саша, за те, що ми живі!» І ніякі нагороди не зможуть красномовніше охарактеризувати подвиг воїна, сина, друга. На стіні ЗОШ № 54 відкрита стела, на якій викарбувані слова на честь Героя, звернені до всіх поколінь України:
Вітчизно, сина пам’ятай!
І шану ти йому віддай.
Бо він за нас в бою загинув,
Бо свято вірив в Україну.
Макарчук С.С.
