Ковальчук Віктор Євгенович

Один місяць війни

8 грудня 1992 року в місті Самарканд республіка Узбекистан, в родині етнічних українців з Вінничини – Євгена Віталійовича та Ірини Миколаївни Ковальчуків, професійних військових збройних сил колишнього Радянського Союзу, народився хлопчик. Хлопчику дали ім’я Віктор – переможець в перекладі з латини. В 1993 році сім’я Ковальчуків переїжджає в Україну. Знову військова служба, спочатку у Львові, потім переїзд на Хмельниччину до Ізяслава, а вже з 2000 року осіли в Миколаєві. Мати згадує: «Так склалося, що ми були російськомовними, а з дитячим садочком Віктор познайомився у Львові, тому з малечку розмовляв тільки українською мовою на характерній для галичан говірці».
З дитинства усе життя в військових містечках, з п’яти років улюблена страва – «солдатська каша». Мрія про майбутню професію, а точніше рішення про те ким стати, яку справу зробити справою усього життя склалося у Віктора вже десь у 12-13 років. 9 класів він закінчував в місті Козятин. Спроба поступити до Чернігівського суворівського училища стала невдалою. Але перший досвід казарми та особливостей військового життя не відштовхнув Віктора, а навпаки – зміцнив бажання стати офіцером. Віктор переїжджає в Миколаїв до батьків, щоб отримати середню освіту вступає до 21-го професійного ліцею. Навчався він, як згадує мати, так собі, на тверді «трієчки», але приймав активну участь в громадському житті учбового закладу, обирався президентом училища. Викладач української мови та літератури Оксана Володимирівна Манжола згадує, що Віктор завжди був чуйним, пропонував свою допомогу в будь-якій справі і це не дивлячись на те, що вона нічого не викладала у групі де навчався Віктор, але їх з’єднала любов до творчості Тараса Григоровича Шевченка. Він завжди з великим натхненням читав вірші Кобзаря на різноманітних святкових та урочистих заходах.
По закінченню навчання в ліцеї була досягнута головна мета – отримано свідоцтво про середню освіту, відкритий шлях до будь-якого вищого військового навчального закладу. У 2010 році Віктор Ковальчук складає іспити до Львівської академії KovalchukE2 сухопутних військ на факультет повітряно-десантних військ, але не проходить по конкурсу. З Львова не поїхав, чекав коли «відкриється вакансія» – «курс молодого бійця» витримували не всі. Доля зробила свій вибір. Символічно, що саме 2 серпня на професійне свято десантників Віктора зараховують до академії. Чотири роки навчання минули як мить. Він завжди був енергетичним мотором серед товаришів по навчанню, постійні жарти, гумор, оптимізм щодо перенесення усіх важких боків військового побуту та буднів. Як згадують військові побратими – намагався «объять необъятное». Приймав участь всюди, де тільки можна було під час військового навчання: стрільба з усіх видів зброї, десантування на воду та вночі, побував на стажуванні на Молдавському кордоні, на блок - постах у Криму та багато що інше. Закінчував академію сухопутних військ Віктор Ковальчук вже в місті Одесі, туди переїхав факультет ПДВ. По закінченню академії, як і усі молоді лейтенанти відмовився від відпустки. Віктор отримав призначення для подальшого проходження служби до 80-ї Львівської аеромобільної бригади. Всього на один день приїхав до Миколаєва. Побув з родиною та знову до Львову, далі полігон у Яворові, а там до Луганська.
Лейтенант 80-ї аеромобільної бригади Ігор Штанько згадує: «Ми з Віктором Ковальчуком разом закінчили академію, разом отримали призначення, разом приступили до служби. 30 липня 2014 року з особовим складом 1-го батальйону прибули до селища міського типу Чугуєва Харківської області. Група з восьми офіцерів та двадцяти солдатів готувалася до відкомандирування на Луганщину, в зону проведення антитерористичної операції. До цієї групи увійшли і ми з Віктором. З самого початку служби Віктор проявив себе не тільки як добра, чуйна людина а і як відмінний офіцер з високим рівнем професійної підготовки. Він був задоволений тим, що одним з перших зі свого випуску попаде на війну, бо Віктор Ковальчук був справжнім воїном та патріотом.
У Чугуєві повним ходом ми організували підготовку відрядження до Луганського аеропорту: готували зброю, військове споряджання, розробляли план виступу. 31 липня близько дванадцятої ночі на двох «Уралах» прибув підрозділ, який ми мали змінити. Зустріли їх біля КПП однієї з чугуївських військових частин. Хлопці були брудні, в розірваному одязі, втомлені від війни. Віктор каже мені – Ігор, подивися на цих людей, це – справжні чоловіки, я все не можу дочекатися, коли ми попадемо на фронт. І вже через чотири години, поповнивши боєкомплект, наша група на тих же самих двох «Уралах» виїхала до Луганського аеропорту.
Подорож була нелегкою, та як на наше уявлення довгою. Обстановка мінялася швидко та несподівано. Як кажуть все змінювалося «не по дням, а по часам». Їхали та не знали де свої, де сепаратисти. Все ж у 18.00 ми доїхали до місця призначення. Перше враження, що попали в один з голівудських фільмів: навколо все зруйновано, багато розбитої техніки, на перехрестях населених пунктів обгорілі корпуси танків, навколо відірвані башти. Нас зустрів командир бригади, провів бесіду, після чого ми відправилися до центрального бункеру, де нас і розмістили. Втомлені ми полягали відпочивати. Але відпочинок був недовгий, десь о пів на другу ночі земля затряслася, виникло враження, що настав кінець світу, відразу зрозуміли – працюють «ГРАДИ». До бункеру вбіг черговий солдат та крикнув: горять склади з боєприпасами, а поруч вантажівки з продовольством, треба рятувати харчі. Ніхто навіть не рипнувся з бункеру, тому що рвався боєкомплект, тільки зраз я помітив, що місце де спав Віктор пусте. «Де Ковальчук?» – спитав я у Стаса Гавриша. «Не знаю» – каже Стас. Але для мене все стало ясно: Віктор на поверхні та рятує продовольство. Людина, яка чотири години як приїхала до аеропорту, не знає про розміщення об’єктів, вискакує з KovalchukE3 бункеру під гуркіт ворожої артилерії та витягує палаючий причеп «Уралу» на бетонку, відчіпляє його та врятовує продовольство у вантажівці. Коли Віктор повернувся до бункеру, Ігор запитав його: «Тобі жити набридло, чому не дочекався закінчення обстрілу?» Віктор напівжартівливо, ніби нічого не відбулося, відповідає: «Будемо живі, так і не помремо». Ось такий справжній герой був – простий та скромний мій товариш Віктор Ковальчук», - згадує офіцер-десантник Ігор Штанько.
А далі звичайні фронтові будні з обстрілами, кров’ю, втратами близьких – це все повсякденне життя кадрових військових, їх кваліфікація та їх менталітет. За відповідальне відношення до виконання своїх командирських обов’язків, проявлену особисту звитягу під час виведення довіреного йому військового підрозділу з Луганського аеропорту лейтенант Ковальчук Віктор Євгенович посмертно був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту».
Кожного дня він телефонував матері, розмови були недовгі. «Все добре, – казав Віктор, – до наступного зв’язку». Але це було найважливіше для них - чути голос один одного. Голос матері вливав у Віктора впевненість, велику силу та відчуття важливості та необхідності його присутності тут на фронті, а для Ірини Миколаївни відчуття спокою, що її Вітя живий та здоровий, очікування бажаної зустрічі після ротації. Остання розмова з сином по телефону 29 серпня була, як і інші короткою. Вона дізналася, що 31 серпня буде ротація та Віктор приїде у відпустку в Миколаїв до рідних.
Селище Георгіївка зовсім поруч з аеропортом. Перший батальйон 80-ї аеромобільної бригади був розташований там. Під час шквального артилерійського обстрілу та атаки сепаратистів 31 серпня 2014 року батальйон зазнав великих втрат. Не ховаючись від війни та кулі загинув в той день лейтенант Віктор Ковальчук.
Після загибелі сина Ірині Миколаївні телефонували бійці взводу, яким командував Віктор Ковальчук. Чоловіки різного віку - від двадцяти до сорока п’яти років, висловлювали свої співчуття та дякували за сина. Поховали Віктора Ковальчука в місті Козятин на Вінниччині. Над могилою, де похований герой, майорять два прапора: прапор України та прапор високо мобільних десантних військ. Кожного року 31 серпня сюди приїжджають бійці його взводу, згадують свого лейтенанта, вшановують його світлу пам'ять. В козятинський школі №4 та в професійному ліцеї № 21 міста Миколаєва встановлені меморіальні пам’ятні дошки.