Біографічні нариси про загиблих героїв Миколаївщини

Ми будемо вічно пам’ятати тебе, солдате!

Горить свіча і пам’яті сльоза
Додолу з неї краплями стікає.
Земля ридає, плачуть небеса,
Героїв Україна пам’ятає…
Б.Пісний

3 лютого ясний день став страшніше ночі – Баштанка прощалася зі своїм сином, янголом-захисником, Героєм, який поринув у вічне майбуття, – 32-річним Сергієм Пацулою.
Він загинув близько 23 години ночі 31 січня 2017 року під час масованого обстрілу російськими найманцями наших позицій на Сході. Смертельними для бійця стали два уламки ворожого снаряду, один з яких потрапив під серце. Це сталося поблизу Авдіївки. Як розповіли однополчани Сергія, які приїхали в Баштанку, щоб провести свого товариша в останню путь, після виконання бойового завдання вони поверталися на базу. Але нічну тишу порушили вибухи, а ще через мить сигнальна ракета, випущена противником, освітила їхні позиції. Розпочався шквальний обстріл 152-мм снарядами. Завдяки сміливості і рішучості водія «Уралу», який, усвідомлюючи величезний ризик, кинувся забирати бійців, хлопці з екіпажу Сергія залишилися живими. Вони розповіли, як з небезпечного квадрату автівка мчала на швидкості, а снаряди, видаючи зловісні звуки, один за одним падали навздогін. Сергій же перед самим вибухом, що став фатальним для нього, миттю відреагував і змусив хлопців своєчасно впасти на дно кузова, фактично прикривши своїх друзів. Трохи прийшовши до тями від контузії, хлопці зробили перекличку, чи всі живі і, не почувши відповіді Сергія, зрозуміли: щось не так. Коли зняли його з «Уралу» і поклали на спину, зрозуміли – Сергій отримав важке поранення. У бліндажі друзі тремтячими руками намагалися надати йому першу медичну допомогу, але попри всі їхні спроби, через декілька хвилин серце їхнього вірного «Сєрєбані» (так його називали в екіпажі) зупинилося, поранення виявились смертельними. Клята війна забрала ще одне безцінне життя справжнього патріота, надійного друга, коханого чоловіка, люблячого сина, брата, племінника, батька.
Соціальні мережі Інтернету вибухнули обпалюючими душу коментарями, повідавши про трагедію. В одному з них під фотографією Сергія автор написав: «Від цієї світлини може на хвилинку зупинитись серце. Якщо ви захочете заплакати – плачте. Якщо ви захочете кричати – кричіть. Якщо солона хвиля підійметься до горла – це нормально. Якщо затремтять руки – ваша душа на місці. Схиліть голови, люди. Він пішов на небо!».
Голова Миколаївської ОДА Олексій Савченко у соцмережі Фейсбук написав наступне:
«Кожна нарада – з хвилини мовчання… В очах присутніх бачу щирі емоції. Стислі губи. У жінок – сльози. Сьогодні дуже важко. Ми втрачаємо кращих чоловіків. Діти залишаються сиротами. Сергій Пацула з Баштанки. Загинув вчора... Хлопці ціною свого життя виборюють суверенітет нашої країни! Кого б не забрала ця війна, саме на нас покладена відповідальність за майбутнє їхніх дітей. Вони повинні відчувати, що батьки загинули за Україну як Герої. І це саме той момент, коли кожен повинен зрозуміти – у нас є можливість своєю поведінкою, своїми діями тут, на місцях, змінити життя на краще. Щоб Миколаївщина почала працювати. Допомагайте людям. Ставтесь до них так, як ви б хотіли, щоб відносились до вас. Я сподіваюсь на порядність і честь кожного управлінця. Будуємо Українську Самостійну Соборну Державу!»
Сергій Васильович Пацула народився 18 вересня 1984 року. Після закінчення Баштанської ЗОШ №2 навчався у професійно-технічному училищі №9, здобуваючи спеціальності муляра-штукатура, облицювальника-плиточника.
Спокійний, скромний хлопець цінував людей праці і згодом сам став майстровитим: маючи вмілі робочі руки, запросто порався з будь-якою роботою. Озброєний необхідними інструментами, міг без проблем розібратися у складних механізмах, схемах, відремонтувати техніку, мобільні телефони. Працелюбність він успадкував від своїх діда і батька, які теж були талановитими умільцями.
Працюючи на Баштанській птахофабриці, швидко завоював авторитет серед колег. Його поважали, цінували і любили за просту вдачу і безвідмовність.
Справжні чоловічі якості – відповідальність і рішучість − поєднувалися в ньому з добротою і поступливістю. Сергій мав велике любляче серце, що повністю було віддане своїм рідним, а згодом – коханій дружині Вікторії і дорогим серцю дітям. «Мої джмелята» – так називав він своїх малят, часто розповідаючи про них побратимам по службі, на яку його було мобілізовано у серпні 2015 року. А через рік він за власним свідомим вибором підписав контракт. «А хто ж, мамо, як не ми?», – пояснював спантеличеній його рішенням Галині Володимирівні син.
Сергій Пацула служив у складі екіпажу САУ 2С1 «Гвоздика» разом з 27-річними Артемом (навідник) з м. Кам’янське, Євгеном (механік-водій) з м. Дрогобич, Костянтином (командир гармати) з м. Козятин, 21-річним тезкою Сергієм (номер обслуги) з м. Кропивницький, виконуючи обов’язки солдата (номер обслуги перший) гаубичної самохідної артилерійської батареї 80-ої окремої десантно-штурмової бригади. Вони дорожили добродушним, турботливим товаришем з Баштанки, який і смачну кашу міг приготувати для всіх, і примудрявся змайструвати з підсобних матеріалів баньку. За період служби хлопці навчилися розуміти один одного навіть не з півслова, а з одного погляду.
Коли випадала нагода, Сергій, немов на крилах, летів додому у відпустку, бо знав, що його з нетерпінням чекають рідні і його найпрекрасніші кохані створіння – діти. Сергій мав шестеро діточок: Катерина та Сергій – діти дружини від першого шлюбу, та четверо спільних – Олександр, Василь, Владислава, Іван. До всіх Сергій відносився однаково, завжди знаходив для них час, був готовий допомогти, підтримати, розрадити. Повертаючись у пекло війни, заспокоював рідних: «Вікторіє, мамо, не хвилюйтеся, все буде добре». Ніхто не міг знати, що зустріч з ним у жовтні 2016 року була останньою.
На жаль, війна забирає найкращих. Це не перша, і не остання гірка втрата на полі битв у цій підлій війні, яку нав’язали нам не з нашої волі.
«Поки в нашому житті будуть ті, хто хоче «руського мира», поки будуть ті, хто пристосовується, бо їм байдуже: куди примкнути, доти будуть гинути патріоти, залишатися сиротами діти, овдовілими жінки, невтішними батьки. Ми повинні весь час пам’ятати і допомагати сім’ям, які залишилися наодинці зі своїм смутком і горем, бідами і проблемами. Не варто забувати: якщо хтось пішов воювати, значить, наші сини можуть бути вдома разом з нами. Нам треба єднатися в одну християнську українську родину. І як тільки ми будемо разом – нас не здолати. Любімо один одного, шануймо, не замовчуймо правди, а борімося за неї. Не будемо підкупними, бо тим самим ми паплюжимо пам’ять загиблих. Молімося до Бога за Мир, за Україну, щасливі сім’ї, ведімо християнський спосіб життя і Бог буде з нами» – звертаючись до присутніх, промовив священнослужитель Дмитро Федунь, який проводив поминальну панахиду за загиблим.
18 грудня 2016 року Сергій і його товариш з екіпажу Євген були нагороджені медаллю дивізіону «Відвага. Честь. Відповідальність», а Указом Президента від 1 лютого 2017 року за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також за вірність військовій присязі солдат Сергій Васильович Пацула був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. На жаль, посмертно.

Л.П.Курочкіна

Позивний «Мамай»: послання всій Україні

«І знов я знайшов пару хвилин зібратись з думками і написати для вас. Стомились ми трохи на своїй «продуваємій» всіма вітрами позиції, бо людей не вистачає, готуємось до зими, заготовляємо дрова, будуємо, та ще й «сепари» дістають - так що воюємо, як завжди. Щодня підходять ДРГ, дістають з ДШК, прилітають інші подарунки, ну і ми, звісно, не мовчимо - є чим «віддячити». Настільки звикає людина до всього, що навіть не реагуєш на обстріл, розмовляючи, наприклад, з кимось, - тільки автоматично відмічаєш, що знаходишся під прикриттям і тебе не дістануть, хоч кулі пролітають на відстані метра, в різній тональності свистячи, і бачиш, як деякі падають на ізльоті...
А недавно наші беззмінні помічники-волонтери, наша опора і підтримка з тилу... привезли такі необхідні зараз будматеріали і інструмент, продукти і теплі речі. А ми передали їм для Миколаївського краєзнавчого музею трофеї - залишки мін, гільзи, побиті речі після обстрілу, прапор з підписами, вигорілий та обшарпаний дебальцевськими степовими вітрами, який майорів над нашими позиціями «на нулі», на гордість нам і на очах у «се парів», в злобі не спроможних його не раз збити.
Тільки тут і зараз розумієш і бачиш, як єднає народ біда, коли влада пиляє бюджет і заробляє на війні, а прості люди допомагають фронту. Мій побратим Яків звертався до олігархів та партій про допомогу (має деякі зв'язки), та в них були важливіші справи, гроші пішли на заплановані акції, адже ми не зробимо їм піару. Пора, пора вже прокидатись від цього заціпеніння, збиратись з силами і завершувати справу, почату на Майдані, скидати ту наволоч, яка має нахабність називатися владою, думаючи про свій гаман...»
14 жовтня 2016 року ці рядки написав на своїй сторінці в «Фейсбуці» Андрій Подліпнюк, позивний - «Мамай». Це гірке його слово стало прощальним, і вийшло - ніби адресовано цілій Україні. Він загинув 11 листопада, не доживши місяця до свого сорокаріччя.

Війна «підкинула» багато хороших людей

12 листопада науковий співробітник Миколаївського краєзнавчого музею Оксана Светляченко йшла на похорон Андрія. Дві червоні гвоздики, сльози в очах і буря емоцій в душі. Вони познайомилися в Інтернеті, подружилися в «Фейсбуці». А 20 листопада він обіцяв приїхати у відпустку і прийти в гості до музею. Оксана ніколи не бачила цю людину «вживу», і ось як вийшло - зустрітися їм довелося тільки на похороні.
Оксана Светляченко почала збирати матеріали про воїнів АТО в грудні 2014-го. Це була її особиста ініціатива як музейного працівника. Підштовхнули події: наша 79-я бригада потрапила в оточення і закрутився Ізваринскій котел, потім почалися бої за Донецький аеропорт. Військова історія розгорталася люто - і співробітниця музею поквапилася приступити до збору інформації. Це було непросто. Знайомилася з волонтерами, з військовими, ходила до військової частини, в штаб 79-ки, зустрічалася з «однополчанами» своїх друзів, які несуть службу в АТО, брала інтерв'ю, писала біографії, домовлялася про передачу артефактів «з полів битв». «Війна «підкинула» в моє життя багато хороших людей - і це єдиний її плюс…» - говорить сьогодні Оксана.
За два роки вона зібрала, напевно, вже більше 200 предметів, які одного дня увійдуть до постійно діючої музейної експозиції. Коли з'явиться зала пам'яті загиблих за Україну - сказати важко, все тільки в проекті.
Остання «посилка» з фронту прийшла в листопаді: «Мамай» відгукнувся на Оксанине прохання в «Фейсбуці» і передав через волонтерів трофеї - цілий ящик. Дірявий казанок, прошитий кулями. Солдатська форма, яка сушилась на мотузці й потрапила під обстріл. Дитячі малюнки-сердечка з побажаннями миру. «Щоденник розвідника» на листку паперу. РПГ-тубуси, снаряди, гільзи, хвостовики від міномета. І - прапор, той самий, вигорілий, обшарпаний дебальцівськими степовими вітрами, який майорів над нашими позиціями «на нулі». «Не бiйся бою, краще пожалiй тих, хто не мав такої честi» - написав «Мамай» на прапорі, поряд поставили свої підписи товариші по зброї.
«Їх 54-та окрема механізована бригада тримає зараз одну з найскладніших ділянок - Світлодарську дугу... якщо подивитись на карту АТО - там кожен день обстріли, затишшя не буває», - розповіла Оксана Светляченко. Солдат, командир бойової машини, командир 1-го відділення 3-го взводу 3-й роти 1-го механізованого батальйону 54-ї окремої механізованої бригади Андрій Іванович Подліпнюк був смертельно поранений під час одного з цих обстрілів.

Щоб усіх пам’ятали

Подліпнюк Андрій Іванович народився 10 грудня 1976 року в мкр Велика Корениха. У 1994 році закінчив школу - з єдиною «четвіркою», всі інші оцінки - «відмінно». Вищу освіту здобув в Миколаївському національному аграрному університеті, спеціальність - «інженер-механік». Строкову службу проходив в Білгороді-Дністровському. Потім працював на фабриці «Сандора», був виконробом з оснащення електротехнікою - в школі моряків і на будівництві. На дозвіллі захопила його природа поведінки людини - захопила настільки, що вирішив ходити на курси з психології.
У березні 2015 року Андрій пішов добровольцем в АТО. Після стажування на полігоні Широкий Лан відправився до Маріуполя. Службу ніс як матрос, навідник десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти ВМС України.
Демобілізувавшись у березні 2016-го, він повернувся до Миколаєва, а в червні знову пішов на фронт у добровольчий батальйон. Загинув 11 листопада біля селища Луганське Бахмутського району Донецької області - отримав осколкові наскрізні поранення в шию і груди під час мінометного обстрілу наших позицій. Помер по дорозі в лікарню. Вдома ж у Андрія лишився 13-річний син Єгор, який і досі не може повірити, що тата більше немає.
Дуже скупі, дуже сухі факти біографії... Поки що - так. Напевно, історики майбутнього зберуть більше інформації про цього учасника АТО, так само як і про інших. Сьогодні на сайті http://memorybook.org.ua/ розміщена «Книга пам'ятi полеглих за Україну», яка створена за підтримки Військово-історичного музею України. Станом на 30 вересня, до неї внесені імена 3230 загиблих.

Прощання

Їх спілкування на «Фейсбуці» було недовгим. 11 листопада товариші «Мамая» по зброї повідомили на Інтернет-сторінці Андрія про його загибель... «Так і не встигли познайомитися вживу. Не віриться. Війна десь далеко? - Ага...» - написала Оксана.
Прощання з другом вийшло важким. Проводити Мамая в останню путь прийшли волонтери, губернатор Олексій Савченко... приїхали фронтові друзі - прямо з передової. А для Оксани Светляченко Андрій став певним символом – уособленням героїзму наших сучасників, полеглих у цій проклятій війні.

Материнські спогади

Що сьогодні залишається матері? Тільки спогади. Вона сама росла сиротою, у 7 років залишилась без батьків. Усе життя багато працювала: 30 років – провізором в аптеці, потім – за станом здоров’я – перейшла в обласний тубдиспансер лаборантом. Крім Андрія, у неї в житті більше нікого не було. Зараз на роботі ще якось тримається, а про сина говорити не може – сім місяців тільки минуло. До цих пір не вірить, що його немає. Не вірить…
– З дитинства Андрій дуже відповідальним був, добре вчився. Я, коли в школу на батьківські збори ходила, тільки сиділа і раділа. Вчителі його хвалили – дисциплінований був, відповідальний. Мав багато друзів. Життєлюб. А ще дуже любив історію, запорізьких козаків вважав взірцем патріотизму. Звідси і його позивний – «Мамай», – згадує Любов Федорівна. – Якийсь час у Росії працював, а коли почалась війна, казав: «Я останнім часом спати не міг. Я так чекав цих Мінських перемовин, я так сподівався, що вони домовляться»… А коли ці перемовини ні до чого не привели, він вирішив повернутися в Україну і йти на війну. Приїхав… мені сказав, що у відпустку, а сам пішов у військкомат, пройшов медкомісію. Я нічого не знала, мені він про своє рішення сказав тільки напередодні від’їзду.
16 грудня 2016 року на будівлі школи №60, де вчився Андрій, відкрито меморіальну дошку на честь А.І. Подліпнюка. Була урочиста зустріч людей різних поколінь. Були урочисті промови, квіти, спогади. І так стиснуло серце матері від тих рядків, що були написані вчителькою української мови та літератури Циганенко Марією Петрівною та присвячені його пам’яті:

Він добре знав: на Сході йде війна.
Там плаче мати з дітьми - не одна,
І Україні так потрібна допомога…
І вирішив солдат – туди моя дорога.

Я – українець, я нащадок козаків,
Які стояли за Вітчизну протягом віків.
Улюблений герой – козак Мамай.
Візьму як позивний ім’я це, так і знай!

І став боєць на захист Батьківщини,
Щоб вороги-чужинці не зломили
козацький дух. Він – мужній воїн, козака онук.
Боєць Мамай. Для нас він – Подліпнюк.

Ворог підступний б’є щодня - йому все мало.
І у бою солдата Мамая не стало.
Він журавлем злетів у небеса -
Там України видна вся краса!..
Немає більшої солдату честі й слави,
Як захищати волю для держави!

Мамай – земляк наш, він – Герой для нас,
Нехай пройдуть роки, хай сплине час,
Країна незалежна буде жити!
Бо дух козацький ворогам ніколи не зломити!
***
І ще трохи спогадів та фактів…
«Відповідальний, порядний працьовитий, цілеспрямований – таким пам’ятають Андрія земляки. Мужній, надійний, жвавий, запальний, товариський – так говорять про нього бойові товариші.
Його переконання, що кожен громадянин, який любить свою землю, повинен бути зі своїм народом у важкі часи, не дозволили йому відсиджуватися вдома. Андрій був патріотом з національними ідеями. Він приєднався у Миколаєві до лав «Правого сектора» і став одним із активістів руху.
Потім, коли розпочалася війна та він пішов добровольцем захищати незалежність своєї держави, рік воював у 37-й бригаді. Демобілізувався 5 березня 2016 року, але не зміг бути вдома, коли окупанти топчуть Україну. 22 липня 2016 року підписав контракт, служив у лавах роти спецпризначення «Вовки правого сектора» у складі 54-ї окремої механізованої бригади», - так писала про нього Миколаївська районна газета «Маяк».

Христова Н.М.

Історія подвигу. Історія кохання

В’ячеслав Григорович Саражан народився в Миколаєві 25 лютого 1980 року. Батько В’ячеслава Григорій Петрович все життя працював водієм, мама – Клавдія Федорівна працювала в ЖЕКу, спочатку бухгалтером, а потім начальником. У 1985 році в родині Саражан з’явилась донечка Юля. Батьки багато працювали і В’ячеслав часто доглядав сестричку, по дорозі в школу заводив Юлю в дитсадок, був хорошим і відповідальним старшим братом.
Ще у шкільні роки В’ячеслав зацікавився військовою наукою та по закінченні 8-го класу вступив до Криворізького військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, де вже в якості ліцеїста заглибився у вивчення основ військового мистецтва.
Після закінчення навчання в ліцеї В’ячеслав вирішує продовжувати кар’єру військового. Юнак їде до Харкова та успішно складає екзамени на вступ до військового інституту внутрішніх військ МВС України (нині - Національна академія Національної гвардії України). До речі, саме тут В’ячеслав – курсант третього курсу,  знайомиться з майбутньою дружиною, студенткою першого курсу Харківського національного педагогічного університету ім.Сковороди Юлею. Романтичні стосунки не завадили юнакові з відзнакою закінчити інститут, здобувши спеціальність тактичного рівня (бакалавр) «Автомобілі та автомобільне господарство». Молодий офіцер отримує направлення до військової частини 3039 міста Миколаєва, де і розпочинає службу в якості командира 2-го патрульного взводу 1-ї патрульної роти патрульного батальйону. Подальше проходження служби також пов’язане саме з цією частиною: невдовзі В.Саражан призначається заступником командира патрульної роти, згодом він командир патрульної роти, потім – перший заступник командира – начальник штабу першого патрульного батальйону, а з початку 2013 року – командир патрульного батальйону в/ч 3039 Південного ОТО. У 2013 році В’ячеслав вступив на командно-штабний факультет Національної академії Національної гвардії України, закінчити який не встиг...
І весь цей час поряд з ним була Юля, разом з якою В’ячеслав повернувся до рідного міста. У 2002 році молоді люди одружилися, а вже за рік святкували народження первістка – сина Дмитра, у 2010 році народжується донечка Віка. «Діти на нього дуже схожі, – посміхається Юля, як дві краплі води – і син, і дочка. Славік гарним батьком був, донечку дуже любив, балував, із сином любили разом рибалити. Для Дмитра батько був і другом і авторитетом, тому він дуже тяжко переживає цю втрату. Ми з чоловіком хотіли сина в Суворівське училище віддати, але після цієї ситуації Діма сказав, що військовим не буде. Йому лише 13 років, може ще передумає, піде по батьковим стопам, – сподівається Юля. Я б хотіла, щоб він був військовим», – ненадовго замислившись, додає молода жінка.
Юля розповідає про чоловіка з великою любов’ю і повагою. Вона і досі не вірить в його загибель і сподівається на повернення свого коханого, який  для неї був тією самою «кам’яною стіною» за якою почуваєшся впевнено і спокійно. Юля служить в тій же частині, де і чоловік. Спочатку вона була діловодом, потім бухгалтером, зараз працює телефоністом. Згадує, що на роботі В’ячеслав не припускав ніяких проявів почуттів, підкреслював, що «тут мы с тобой не муж и жена, а сослуживцы». «А дома уважним був, любив готувати, консервувати, юшку дуже смачну варив, і борщ міг зварити, все міг… Тільки просив на службі про це не розповідати, соромився, а мені так приємно було, я так їм гордилася і дуже хотілось розказати, який в мене чоловік золотий, – розповідає Юля. Взагалі ми дуже дружні були, завжди разом: зранку дітей завезли – старшого в школу, меншу – в дитсадок, потім на роботу, і додому разом, і в обід я до нього бігала… Боже, як це важко, – не стримує горя жінка, 12 років разом прожили, а вони взяли і забрали його…»
В зону проведення антитерористичної операції В’ячеслав Саражан потрапив 28 липня 2014 року у складі зведеного підрозділу військової частини 3039. «Перед поїздкою я його умовила сходити в церкву, – згадує Юля. – Купила йому срібний ланцюжок з хрестиком, батюшка освятив хрестика, благословив чоловіка. Славік надів хрестика, а наступного ранку, як збирався на роботу, я помітила, що ланцюжка з хрестиком немає. Виявилось, що він на подушці лежить, застібнутий. Ну як він міг застібнутий злізти з голови? – дивується жінка. Мені здалося, що це поганий знак, я тоді дуже злякалась і просила чоловіка не їхати. А він каже: «Як же я не поїду, я комбат, в мене 200 чоловік, хлопці поїдуть, а я буду дома сидіти? Я дев’ять років учився щоб в такий час кинути людей і дома відсиджуватись?» Та Юля  і сама розуміла, що В’ячеслав так ніколи не поступить, тож пішла до церкви, купила йому іконку Богородиці… Товариші потім розказували, що в одному з боїв куля влучила в кишеню, де лежали посвідчення та іконка. Куля пробила посвідчення, а ікону ні. В’ячеслав дістав кулю, і каже: «Ікона спасла, тепер це буде мій талісман»
Протягом серпня нацгвардійці виконували службово-бойові завдання на території Амвросіївського району Донецької області. В’ячеслав Саражан неодноразово очолював зведені групи з пошуку та знешкодження мандруючих мінометів та коригувальників вогню терористів біля прикордонного переходу «Успенка». 23 серпня 2014 року біля села Лисиче, виконуючи обов’язки командира зведеної групи, підполковник Саражан прийняв бій з моторизованою колоною (близько 20-25 машин та бронетранспортерів) незаконних збройних формувань. В результаті бою було знищено більше 80-ти терористів, чотирьох взято у полон, знищено 15-20 машин противника, 3 пересувних склади боєприпасів та озброєння, два бензовози та захоплено російські експериментальні снайперські гвинтівки «Вихлоп».
Наступного дня підрозділ отримав наказ відходити у напрямку Маріуполя, але біля населеного пункту Войковський потрапив у засідку. Знаходячись у замикаючій колону машині, В’ячеслав Григорович разом зі своїм взводом забезпечив прикриття та відхід основної частини військового оперативного резерву з-під вогню противника. І навіть отримавши два осколкових поранення в руку та ногу, не покинув поле бою та продовжував керувати діями свого взводу по відволіканню вогню від колони.
Через інтенсивний обстріл однополчани не змогли зразу забрати тіло командира з місця бою, а коли повернулись на тому місці вже нікого не було…
Юля згадує, що коли 2 вересня хлопці повернулись в частину, вони не могли дивитись їй в очі, а вона не могла збагнути, як можна було покинути її чоловіка пораненого і ще довго не могла їм цього простити. Лише з часом прийшло розуміння того, що не будучи у тій ситуації, не знаючи що і як відбувалось не можна їх судити.
Через деякий час стало відомо, що в морзі в Амвросіївці знаходяться тіла 5 українських військових. Мати В’ячеслава та батько ще одного зниклого безвісті нацгвардійця Юрія Смирнова відправились в Амвросіївку, на той час вже зайняту сепаратистами. Там виявилось, що два тижні тіла лежали не в холодильниках, а просто «в затінку» і впізнати їх було практично неможливо. Батько упізнав Юрія по татуюванню, і вивіз усіх п’ятьох з окупованої території. А мати, не вірячи в загибель сина, відправилась далі. «В Войковському бачила ту розбиту колону, вигорівші вщент машини, шукала сина в Донецькому госпіталі, в СІЗО (її скрізь бойовики з автоматами супроводжували) – там було багато українських військових – і здорові, і поранені, всі бородаті, однакові, вона ходила поміж ними, гукала Славіка, – ледь стримуючи сльози розповідає Юля. – Не було його там. Потім сказали, що могли його пораненого в Ростов-на-Дону відвезти, в Таганрозі шукала… довго шукала… Скільки страху натерпілася, скільки горя бачила – не передати…»
А тим часом була проведена експертиза ДНК, яка майже зі стовідсотковою впевненістю підтвердила найстрашніші очікування. Проте, за словами Юлі, дані опису тіла, який прийшов з моргу, з реальними даними не співпадали, тому майже два роки родина не погоджувалась з результатами експертизи. В кінці березня 2016 року до військової частини надійшла постанова про визнання підполковника Саражана загиблим. 29 серпня, в другу річницю Іловайської трагедії, тіло В’ячеслава Саражана було ексгумовано та відправлено до Миколаєва, де наступного дня офіцера провели в останню путь з усіма належними почестями.
«До цих пір я не впевнена, що поховала свого чоловіка, – ділиться сумнівами Юля, а мати навіть на похоронах не була, каже, що то не її син…»
Указом Президента України № 330/2016 від 11 серпня 2016 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Саражан В’ячеслав Григорович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Наказом командувача Національної гвардії України № 125 о/с від 19.08.2016 року підполковнику В’ячеславу Саражану присвоєно військове звання «полковник» посмертно.

Назарова А.П.

Людина честі

«Честь», «гідність»… - дуже часто ці слова ми чуємо в репортажах ЗМІ, виступах політичних діячів, втім далеко не для всіх ці слова мають реальне змістовне навантаження, а ще для меншості є не простими словами, а нормою життя.
Одним з таких людей був Костянтин Павлович Сергієнко, уродженець м. Миколаєва, 1981 року народження. По закінченню школи він вступив до училища та  закінчив його із спеціальністю «радіотелемайстер». Були ще в житті і навчання, і самонавчання, проблеми і особисті перемоги… Та одруження в 2006 році змусило інакше дивитися на світ, особливо після народження доньки, яку надзвичайно любив та леліяв. Із вмілими руками та друзями організував бригаду та професійно виконував будівельно-ремонтні роботи. Привітність, дружелюбність та відданість Костянтина – це відзначали та цінували з перших хвилин знайомства навіть сторонні люди.
Все змінилося з початком буремних подій на Сході. Хоча Костянтин не проходив строкову службу в армії та не мав військової спеціальності, після перших смертей пішов до військкомату добровольцем. Причому це рішення не обговорював з рідними, навіть з дружиною, а просто всіх поставив перед фактом: «Хто як не я?!»
Після проходження навчання на базі Широколанівського полігону був зарахований в якості стрільця до 1-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади. І хоча до моменту відправлення до частини у К. Сергієнко була можливість уникнути служби, і пропозиції відповідні були, та він не відступив і казав: «Я не боягуз».
Після транспортування до місця проходження служби, стрілець Костянтин Павлович Сергієнко, як і в Миколаєві, не міг пройти байдуже біля голодної та покинутої собаки чи кота, вони миттю опинялися у нього на руках і приласкані отримували щось поїсти, хоча нестача продовольчого забезпечення і самим солдатам батальйону добряче дошкуляла.
В коротких телефонних розмовах з рідними, крім окремих побутових негараздів, не вдавався у деталі служби, а пережити довелося всякого.
З настанням холодів дружина та рідні через знайомих передали посилку з теплим одягом, дитячими малюнками-побажаннями. І коли вже отримали підтвердження про отримання посилки на блокпості, надійшла від військкомату страшна звістка про смерть. Як з’ясували пізніше, 29 жовтня 2014 року о 23.30 знаходячись на бойовому чергуванні на блокпості поблизу села Новомихайлівка Мар'їнського району Донецької області, потрапив під мінометний обстріл. Закривши собою товариша, Костянтин отримав смертельне поранення, від якого невдовзі і помер. За словами волонтерів та офіцерів батальйону обстріл здійснювався  силами розвідувально-диверсійних груп російських військ, оскільки «ополченці» не мали ні такої підготовки, ні екіпірування, ні професійного снайперського забезпечення.
Після смерті тіло Костянтина було відправлено до м. Дніпропетровськ, звідки після впізнання дружиною, він був транспортований та похований у м. Миколаєві. На похованні крім рідних та командира прийшло більше 500 людей.
В школі, де навчався Костянтин, встановили пам’ятну дошку, адже пам'ять про людину честі в серцях закарбується назавжди, він не розповідав і не роздумував про патріотизм, відданість, гідність, він просто був ЛЮДИНОЮ.

Ліньов А.А.

Сталкер

Я вірив в найкраще,
В щасливе майбутнє
І мріями жив,
І кохання жадав,
Тому без вагання,
Без страху і болю,
Життя за країну віддав…

Юрій Миколайович Смирнов народився 6 березня 1981 року в місті Миколаєві. Навчався в загальноосвітній школі І-ІІІ ступеню № 4. З шести років захоплювався народними танцями. Він був дуже талановитим хлопцем. Саме тому після закінчення школи для подальшого навчання обирає денне відділення Миколаївського філіалу Київського національного університету культури і мистецтв і одночасно вступає до коледжу культури за спеціальністю «Хореограф» на заочне відділення.
В розмові з мамою часто наголошував на тому, що хоче бути військовим. Так сталося, що в подальшому Юрій не міг займатися танцями і за своє життя він працював за різними спеціальностями, шукав себе, і нарешті зрозумів, що хоче служити у льотній частині селища Кульбакине. Збирав необхідні документи, планував закінчити курси, щоб отримати звання сержанта військової частини 3039 міста Миколаєва.
Навесні 2014 року було оголошено першу хвилю мобілізації і Юрій був призваний до лав Миколаївської військової частини Національної гвардії. Хлопець вирізнявся серед товаришів знанням військової справи, активно набував нові навички, цікавлячись усім навколо. А коли у військовій частині Національної гвардії почали формуватися перші добровольчі батальйони Юрій став одним із перших добровольців, хто зголосився вирушити у зону проведення антитерористичної операції. Як згадує мама Юрія: «Такий вибір сина був пов'язаний з тим, що він не міг змиритися з тяжкими умовами в країні, мріяв про стабільність, чисте мирне небо над головою, щасливе майбутнє своїх дітей (їх у нього двоє – синочок Михайло і донечка Евеліна)». Також мріяв молодий чоловік в подальшому бути військовим у повітряних силах Збройних Сил України – це було головною метою його життя, але не судилося, неоголошена війна зламала всі життєві плани…
Потім був нелегкий бойовий шлях місто Амвросіївка, селище Лисиче і нарешті остання точка зіткнення – селище Войковський Амвросіївського району Донецької області, де Юрій разом із товаришами потрапляє під обстріл.
Побратими розповідають про нього: «Він слухати нічого не хотів, чути про небезпеку, казав, що має бути там, на передовій, особисто захищати Батьківщину. Ніколи не відмовляв у допомозі. Готовий був знехтувати собою, але товаришами – ніколи, для них Юра ладен був віддати останнє…»
За вміння орієнтуватися на місцевості, витривалість у тривалих переходах та за те, що першим зголосився йти у розвідку, отримав у підрозділі призвісько «сталкер». Юрій дзвонив рідним протягом місяця, розповідав як йому служиться, просив передати харчі. Мама, Любов Анатоліївна, зібравши посилку, передала її сину за допомогою волонтерів. Пізніше зв'язок обірвався і рідні, переживаючи, телефонували всім. Довга мовчазна невідомість не давала спокою. Нарешті додзвонившись дізналися, що син потрапив у полон, більше нічого. Час ішов, від переживання і невідомості у матері краялося серце, чекати не було більше сили.
Батько Юрія сам вирушив у зону проведення антитерористичної операції, знайшов сина у морзі, впізнавши його за татуюванням на плечі. За довідкою, яку видали у морзі, причиною смерті було поранення нижче попереку. Загинув «стакер» 24 серпня 2014 року під час бойового зіткнення з бойовиками-сепаратистами в районі селища Войковський Амвросіївського району Донецької області. Колона підрозділу Національної гвардії України, рухаючись заданим маршрутом, потрапила у засідку бойовиків-сепаратистів. Юрій один із перших зорієнтувався, зайняв позицію та відкрив вогонь у відповідь, чим дав можливість перегрупуватися підрозділу. Сили противника переважали вдвічі, але військовослужбовці до останнього продовжували стримувати ворога і зрештою напад бойовиків було відбито.
Мама дуже любила сина, для неї загибель Юрія – велика втрата, вона і досі не може з цим змиритися, постійно згадує його зі сльозами на очах. Каже, що дуже вдячна синові за те, що онуків залишив. Онуки – це зараз сенс її життя. Юрій назавжди залишиться в памяті рідних, вони будуть ним пишатися, за те, що він віддав своє життя за мир у нашій країні, за світле, спокійне майбутнє. Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Макарчук Н.Г.

Підполковник з відважним серцем

Смоляр Олександр Васильович народився 22 лютого 1976 року в селищі Тіньки Чигиринського району Черкаської області. Олександр виховувався в добрій та порядній сім’ї, де пріоритетом завжди була чесна та наполеглива праця. Батько, Василь Олександрович, – водій бензовозу, мати, Галина Іванівна, все життя пропрацювала касиром в ощадкасі. Батьки могли з легкістю довірити йому будь-яке завдання знаючи, що син обов’язково його виконає. Серед хлопчаків-однолітків Сашко був душею компанії – надзвичайно комунікабельний, він з легкістю знаходив спільну мову з будь-яким співрозмовником. З дитинства мав багато захоплень, був надзвичайно ерудованим та кмітливим. У 1983 році пішов до школи, де навчався із задоволенням та був одним з кращих учнів у своєму класі. Після закінчення середньої школи у 1993 році Олександр вступає до Полтавського державного технічного університету імені Юрія Кондратюка та закінчивши його з відзнакою у 1998 році, отримує диплом спеціаліста за фахом «Промислове та цивільне будівництво». Але життя завжди прагматичніше і вносить свої корективи в юнацьку романтику: Олександра призивають до армії та вже з 8 грудня 1998 року він проходить строкову службу стрільцем 51-ї окремої вертолітної бригади Національної гвардії України (місто Олександрія). Невдовзі юнак приймає рішення серйозно зайнятися професією військового та 1 квітня 1999 року вступає на військову службу за контрактом до 51-ї окремої вертолітної бригади. 

Постійно проявляючи розумну ініціативу та наполегливість у службі, Олександр стрімко піднімається кар’єрними сходами: в жовтні 1999 року його призначають начальником групи технічного обслуговування автомобілів майстерні по ремонту автомобільної техніки технічної роти БАТЗ; з липня 2000 року він – помічник начальника інженерно-аеродромної та квартирно-експлуатаційної служби – комендант аеродрому тилу 51-ї окремої вертолітної бригади. Тут у військовій частині Олександр зустрічає свою долю – прекрасну дівчину Олену, яка працює з ним в одній службі – бухгалтером КЕС. Сама Олена – місцева жителька, після школи навчалась в Олександрійському індустріальному технікумі за спеціальністю математик-програміст, а пізніше в Харківському державному університеті будівництва та архітектури – за спеціальністю інженер-будівельник. Недовго зустрічаючись юнак пропонує красуні руку та серце, на що отримує згоду. Невдовзі Олександра переводять до в/ч 3061 і молоде подружжя переїжджає до Черкас. У 2007 році в сім’ї Смолярів народжується син Олег, а у 2009 – донечка Ліля. І хоча Олександр по життю був справжнім військовим – дисциплінованим, суворим, цілеспрямованим, проте для Лілі він був ніжним і люблячим батьком, балував її, часто повторював: «Для тебе – тільки найкраще!». Багато уваги приділяв сину. Олена розповідає, що Олександр всюди брав із собою Олега - на роботу по суботах, у гараж, на ринок. Олег в свою чергу із задоволенням займався з батьком чоловічими справами. 

Восени 2008-го капітан Смоляр Олександр був призначений оперативним черговим чергової служби військової частини 3039 управління Південного територіального командування внутрішніх військ МВС України міста Миколаєва, куди невдовзі переїжджає і вся родина. На новому місці молодий офіцер не змінює своїм принципам, вихованим ще з дитинства, багато працює та вже через рік отримує підвищення у посаді. Олександра призначають начальником квартирно-експлуатаційної служби військової частини 3039 управління Південного територіального командування внутрішніх військ МВС України.
При загостренні ситуації на Сході країни Олександр Смоляр не замислюючись вирушає з першою ротацією на зустріч ворогові боронити країну.
Наприкінці серпня 2014 року військовослужбовці НГУ несли службу на блокпосту в районі села Лисиче Амвросіївського району Донецької області неподалік від українсько-російського кордону. В цей період ситуація в зоні АТО складалася не на нашу користь. Сепаратисти за підтримки російських військ захоплювали нові території, нашим військам доводилося здавати позиції. З-під Амвросіївки сили АТО почали відходити ще 19 серпня, тож бойовики, що рухалася з боку території РФ, не сподівалися когось на тому місці зустріти. Звичайно, вони помітили блокпост військової частини 3039, але спокійно рухалися просто на нього і навіть не зрозуміли, що заїхали прямісінько в засаду. Навпаки, зупинилися, діловито вийшли з машин, стали ламати прапор. Зухвалість зіграла терористам не на користь. У лічені хвилини гвардійцями було підбито три вантажівки з особовим складом та боєприпасами, що їхали попереду. Під час бою було знищено чимало ворогів.
У тому бою відзначилися багато хоробрих воїнів серед яких був і начальник служби КЕС майор Олександр Смоляр. Та, нажаль, перемога у цьому бою далася дуже дорогою ціною – життя мужнього офіцера трагічно обірвалося, та пам'ять про цю Людину з великої літери завжди житиме у наших серцях. Його ім’я навічно занесене до книги пам’яті військової частини 3039 Національної гвардії України.
Наказом командувача НГУ по особовому складу № 83 від 02 вересня 2014 року майору Олександру Смоляру посмертно присвоєно військове звання «підполковник».
Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Смоляр Олександр Васильович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Підполковник Смоляр нагороджений почесними відзнаками «Герой Миколаївщини» та «За заслуги перед Черкащиною». У рідному селі, іменем Олександра Смоляра, названо найдовшу вулицю. 

В.В.Безверхній

Справжній герой

Рідна ненька, моя Україна,
Скільки в тебе безмежних ланів,
Нездоланна, могутня, єдина
До безтями тебе я любив.
Розквітала червона калина
Тут я жив, перешкоди долав
І за мир, за квітучі долини
Серце, душу, життя я віддав…

Наш земляк Ернест Олександрович Хортів народився в м. Миколаєві 8 вересня 1994 року. Спочатку навчався в загальноосвітній школі I-III ступенів № 50 м. Миколаєва. Як згадує сина мама: «Ерік (так називали Ернеста батьки) з раннього дитинства займався спортом, вів здоровий образ життя, улюбленим видом був футбол і саме заняття спортом дало можливість навчатися в Кульбакінській спортивній школі». З восьмого класу Ернест перейшов до ЗОШ I-III ступенів № 20 м. Миколаєва, а згодом закінчив Миколаївський технікум залізнодорожного транспорту імені академіка В.Н. Образцова. Футбол був не єдиним видом спорту яким цікавився Ернест. Ще не досягнувши 18 років, він досяг неабияких успіхів у боксі і, навіть, сам тренував дітей. Тренер одразу запримітив хлопчину як людину сміливу, наполегливу та цілеспрямовану, і коли в 79-й окремій аеромобільній бригаді були навчання з рукопашного бою, саме він запропонував Ернесту служити в армії за контрактом. Його це зацікавило і з 29 березня 2013 року він став військовослужбовцем-контрактником 79-ї окремої аеромобільної бригади.
У складі 1 батальйону Ернест разом з товаришами контролював блокпости на межі Херсонської області та Автономної Республіки Крим. Потім було Херсонське водосховище, Луганськ, Слов’янськ, Красний Лиман, де бригаду було поставлено на зачистку території, але в районі Красного Лиману бійці потрапляють під обстріл – у бронетранспортері згоріло все – документи, речі, зв'язок обірвався… Ерік чудом залишився живим, бо стояв у наряді і бачив, як гинуть його товариші-побратими. Під час цього обстрілу він отримав контузію. Останнім пунктом бойового шляху стало селище Дякове Луганської області: два місяці тяжкого оточення, зв'язок з рідними лише раз у два дні і болісні страшні розповіді татові про те, що був голодним, босим, збирав росу з листя дерев, щоб попити, але навіть в таких складних та страшних умовах був готовий захищати свою країну, віддати за неї своє життя. Під час виходу з оточення під прикриттям 72-ї окремої механізованої бригади, Ернест отримав поранення. Останній раз батьки спілкувалися з сином 2 серпня 2014 року. Потім він зник, батьки забили тривогу. І лише 6 серпня мати змогла додзвонитися, але замість сина на зв’язку був командир який і повідомив, що Ернест отримав поранення, але воно незначне…
Батьки почали шукати Ернеста самотужки за картою маршруту боїв, передивлялись відео, підняли на пошуки всіх знайомих, писали у соцмережах простим незнайомим людям з проханням про допомогу. Так дійшли до російського міста Таганрог. Відгукнулась незнайома дівчина, яка впізнала Ернеста за наведеними ознаками. Лікар таганрозької лікарні сказав, що він був поранений, але де знаходиться зараз не знає.
Життя Ернеста обірвалось 6 серпня 2014 року під час обстрілу терористами позицій українських військових в селищі Дякове Луганської області. Він був безстрашним, сміливим воїном, справжнім героєм, що поклав своє життя за цілісну, єдину Україну. Зі слів його найкращого друга Богдана Ернест дуже любив життя, завжди посміхався, дуже сильно любив маму Вікторію і свою маленьку сестричку Соню. Був справедливою людиною, людиною з великою силою волі, людиною слова. Час мине, але близькі, рідні, друзі завжди будуть пам’ятати Ернеста. Його буде пам’ятати вся країна, адже пам'ять священна, пам'ять вічна. Герої не вмирають!

 Макарчук Н.Г.

Доля Героя

Хроненко Анатолій Петрович народився в Миколаєві 2 червня 1968 року. Батько Анатолія, Петро Сергійович, – будівельник, мати, Марія Дмитрівна, – муляр на заводі «Океан». Усе життя родина прожила в Корабельному районі Миколаєва. Навчався Анатолій спочатку в ЗОШ № 33, пізніше перевівся до ЗОШ № 54. Швидкий був, енергійний, займався то боксом, то бігом, з іншими хлопцями полюбляли ходити на річку плавати, рибалити. З дитинства дуже любив читати, особливо історичну літературу, це захоплення збереглося на все життя. Навіть на роботі за любов до книги та знання його називали «професором». У 1972 році в родині Хроненків з’явився ще один хлопчик, назвали його Олександром. Сашко – спокійний, розважливий, Анатолій – більш різкий, енергійний, він завжди захищав молодшого брата. Брати і в дитинстві дружні були, і в дорослому житті залишалися близькими. Після 8-го класу Анатолій пішов учитися в середнє професійно-технічне училище № 4, яке закінчив з відзнакою, став слюсарем-сантехніком, а з 1989 по 1992 роки навчався в Дніпропетровському монтажному технікумі за спеціальністю «санітарно-технічне устаткування будинків». У 1986–1988 роках проходив строкову службу в ракетних військах під Москвою. Як і батько, все життя працював на будівництві – в МСУ-520, АТ «Глиноземпромжитлобуд», ТОВ «Миколаївські газові мережі», був монтажником сантехсистем та обладнання.

Дружина Анатолія, Лариса, розповідає, що вони з чоловіком познайомились у 1989 році на весіллі у друзів, через рік одружилися. Лариса тоді працювала медсестрою в лікарні Морпорту (зараз, після закриття стаціонару, працює медсестрою у СКПБ «Водолій»). У 1992 році в Анатолія та Лариси народився первісток – Ігор, у 1998 – другий син, В’ячеслав. Ігор навчався в Донецькому юридичному інституті. Після його закінчення повернувся до Миколаєва, працював у Державній автоінспекції. У складі миколаївського загону правоохоронців ніс службу в зоні проведення АТО в Луганській області, де здійснював забезпечення громадського правопорядку в населених пунктах, звільнених від бойовиків. Про мету свого відрядження та характер дій батькам не повідомляв. Зараз Ігор несе службу в зоні АТО у складі органів державної безпеки. В’ячеслав навчається в суднобудівному технікумі. «Гарні в мене онуки, – каже Марія Дмитрівна. – Батьки в них хороші і внуки хороші».
Анатолій був уважним і відповідальним сином і батьком, переживав за всіх, не пив, не палив, сім’я у нього була на першому місці. «Жили як всі: працювали, дітей виховували, – говорить Лариса. – Любив на дачу їздити, любив працювати на землі». У 2014 році в звичне життя родини внесла свої корективи війна.
В травні 2014 року Анатолій Петрович записується добровольцем у 19-й батальйон територіальної оборони, який тільки почав формуватися. Протягом 3-х місяців разом з іншими бійцями БТО займався облаштуванням побуту, їздив на навчання, ніс службу на блокпостах на виїздах із Миколаєва. На початку серпня Анатолій Хроненко і ще понад 30 військовослужбовців 19-го БТО приймають рішення перевестися в 79-ту ОАЕМБр (зараз – 79-та десантно-штурмова бригада). Під час розподілу новоприбулих Анатолій був призначений на посаду стрілка - помічника гранатометника аеромобільно-десантного взводу аеромобільно-десантної роти аеромобільно-десантного батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади. Як і до всього в своєму житті, як і до будь-якої іншої роботи, до виконання нових службових обов’язків Анатолій поставився із властивою йому відповідальністю, що відзначається в характеристиці з місця проходження служби: «Старший солдат Хроненко Анатолій Петрович зарекомендував себе дисциплінованим, сумлінним, грамотним військовослужбовцем, виявив високі морально-етичні, професійні та ділові якості. До виконання службових обов’язків ставиться з почуттям високої відповідальності, проявляючи при цьому розумну ініціативу. В повсякденній службовій діяльності основні зусилля зосереджує на вдосконаленні особистих професійних якостей. Відрізняється високим почуттям відповідальності за доручену ділянку роботи».
Невдовзі підрозділи 79-ї ОАЕМБр вирушають на Схід. 28 вересня 2014 року, напевно, був одним із найважчих днів оборони ДАПу. В приміщеннях нового і старого терміналів оборонявся невеликий зведений загін військових 3-го полку спецназу, 93-ї механізованої бригади та «Правого сектора». З початку вересня бої тривали майже безперервно. Підкріплення були невеликі, багато військових відмовлялись їхати в аеропорт через великий ризик: проводки машин у термінал та з терміналу стали бойовими операціями, кожна машина знаходилась під обстрілом. 28 вересня нарешті було забезпечено довгоочікувану заміну. В аеропорт був направлений зведений загін у складі окремих підрозділів 79-ї аеромобільної та 93-ї механізованої бригад. Серед його добровольців був і Анатолій Хроненко. Під час прориву до терміналу в БТР, де знаходився Анатолій, влучив танковий снаряд. Мати і досі не може збагнути загибель сина: «Як же він не встиг вискочити? – плаче жінка. – Він же такий бистрий був, такий спритний…»
Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Хроненко Анатолій Петрович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

А.П.Назарова

«Не можу спокійно дивитися, як молоді хлопці на війну йдуть…»

З цими словами уродженець Кіровоградщини, житель міста Миколаєва Олександр Володимирович Яриш пішов добровольцем до військкомату, не чекаючи повістки.
Народився Олександр 1 вересня 1970 року в cелі Злинка Маловисківського району Кіровоградської області в родині колгоспників, був третьою дитиною в сім’ї. Навчався у місцевій школі №2, а по закінченні десятирічки вступив до Миколаївського професійно-технічного училища № 14 при Чорноморському суднобудівному заводі. Потім – служба в армії в м. Чита Амурської області (Російська Федерація). Звільнившись у запас, Олександр Яриш повернувся до Миколаєва. Працював на Чорноморському суднобудівельному та бронетанковому заводах. Маючи дітей, мріяв няньчити та виховувати онуків.
Все змінили події в Криму та на Донбасі, коли після новин з телевізора та чуток, стали приходити домовини та наповнюватися військові шпиталі.
Олександр Володимирович Яриш, як батько, громадянин та просто людина зробив свій вибір. Із званням молодший сержант був призначений на посаду стрільця–радіотелеграфіста у стрілецьку роту в Миколаївському полку охорони громадського порядку Національної Гвардії України. Цей підрозділ, в числі інших, забезпечував правопорядок у прифронтових територіях України, на блокпостах та населених пунктах розташованих поблизу україно-російського кордону.
23 серпня 2014 року поблизу села Лисиче Амвросіївського району Донецької області, у 8 кілометрах від російсько-українського кордону, бійці блокпосту, де вже в якості кулеметника служив О. Яриш, помітили колону з бронетранспортерів та вантажівок, що рухалася з території Російської Федерації. На плечах та головних уборах людей у вантажівках висіли зелені стрічки з надписом «Чечня». Не дивлячись на значну перевагу, гвардійці прийняли бій та знищили не менше трьох вантажівок з бойовиками та боєприпасами, захопили трофеї та чотирьох полонених.
Один з офіцерів, описуючи бій та участь в ньому Олександра Яриша згадував: «Последний его бой был под Лисичьем, находился на дежурном огневом средстве, когда на нас внезапно выехала колонна террористических формирований. Он первым принял бой... Первое ранение у него было в живот, потом получил второе ранение. Когда мы его нашли, мы поняли, что он отстреливался до последнего патрона, потому что ленты уже были без патронов».
Під час цього бою загинули троє військових – майор О. Смоляр, молодший сержант О. Яриш та старший солдат О. Бабкевич. Полонених за кілька днів обміняли на трьох українських бійців та волонтера.
Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Олександр Яриш був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Не забули про свого випускника і у професійному суднобудівельному ліцеї, колишньому ПТУ, де у свій час навчався Олександр, і краплинку пам’яті про одного з своїх численних випускників увічнили меморіальною дошкою, на відкритті якої були і рідні, і військові побратими з офіцерами частини, і учні ліцею.
Дружина та донька, син від першого шлюбу, рідні та близькі незнайомі з ріднею жителі міст Маріуполь та Лисичанськ, яких звільнили з полону терористів в обмін на російських найманців, захоплених в бою під с. Лисиче, збережуть в пам’яті образ Олександра Яриша – людини та солдата. Не забудемо і ми, бо завдяки жертовності таких людей, війна до нас не дійшла.

 Ліньов А.А.