Справжній герой
Рідна ненька, моя Україна,
Скільки в тебе безмежних ланів,
Нездоланна, могутня, єдина
До безтями тебе я любив.
Розквітала червона калина
Тут я жив, перешкоди долав
І за мир, за квітучі долини
Серце, душу, життя я віддав…
Наш земляк Ернест Олександрович Хортів народився в м. Миколаєві 8 вересня 1994 року. Спочатку навчався в загальноосвітній школі I-III ступенів № 50 м. Миколаєва. Як згадує сина мама: «Ерік (так називали Ернеста батьки) з раннього дитинства займався спортом, вів здоровий образ життя, улюбленим видом був футбол і саме заняття спортом дало можливість навчатися в Кульбакінській спортивній школі». З восьмого класу Ернест перейшов до ЗОШ I-III ступенів № 20 м. Миколаєва, а згодом закінчив Миколаївський технікум залізнодорожного транспорту імені академіка В.Н. Образцова. Футбол був не єдиним видом спорту яким цікавився Ернест. Ще не досягнувши 18 років, він досяг неабияких успіхів у боксі і, навіть, сам тренував дітей. Тренер одразу запримітив хлопчину як людину сміливу, наполегливу та цілеспрямовану, і коли в 79-й окремій аеромобільній бригаді були навчання з рукопашного бою, саме він запропонував Ернесту служити в армії за контрактом. Його це зацікавило і з 29 березня 2013 року він став військовослужбовцем-контрактником 79-ї окремої аеромобільної бригади.
У складі 1 батальйону Ернест разом з товаришами контролював блокпости на межі Херсонської області та Автономної Республіки Крим. Потім було Херсонське водосховище, Луганськ, Слов’янськ, Красний Лиман, де бригаду було поставлено на зачистку території, але в районі Красного Лиману бійці потрапляють під обстріл – у бронетранспортері згоріло все – документи, речі, зв'язок обірвався… Ерік чудом залишився живим, бо стояв у наряді і бачив, як гинуть його товариші-побратими. 
Під час цього обстрілу він отримав контузію. Останнім пунктом бойового шляху стало селище Дякове Луганської області: два місяці тяжкого оточення, зв'язок з рідними лише раз у два дні і болісні страшні розповіді татові про те, що був голодним, босим, збирав росу з листя дерев, щоб попити, але навіть в таких складних та страшних умовах був готовий захищати свою країну, віддати за неї своє життя. Під час виходу з оточення під прикриттям 72-ї окремої механізованої бригади, Ернест отримав поранення. Останній раз батьки спілкувалися з сином 2 серпня 2014 року. Потім він зник, батьки забили тривогу. І лише 6 серпня мати змогла додзвонитися, але замість сина на зв’язку був командир який і повідомив, що Ернест отримав поранення, але воно незначне…
Батьки почали шукати Ернеста самотужки за картою маршруту боїв, передивлялись відео, підняли на пошуки всіх знайомих, писали у соцмережах простим незнайомим людям з проханням про допомогу. Так дійшли до російського міста Таганрог. Відгукнулась незнайома дівчина, яка впізнала Ернеста за наведеними ознаками. Лікар таганрозької лікарні сказав, що він був поранений, але де знаходиться зараз не знає.
Життя Ернеста обірвалось 6 серпня 2014 року під час обстрілу терористами позицій українських військових в селищі Дякове Луганської області. Він був безстрашним, сміливим воїном, справжнім героєм, що поклав своє життя за цілісну, єдину Україну. Зі слів його найкращого друга Богдана Ернест дуже любив життя, завжди посміхався, дуже сильно любив маму Вікторію і свою маленьку сестричку Соню. Був справедливою людиною, людиною з великою силою волі, людиною слова. Час мине, але близькі, рідні, друзі завжди будуть пам’ятати Ернеста. Його буде пам’ятати вся країна, адже пам'ять священна, пам'ять вічна. Герої не вмирають!
Макарчук Н.Г.
