Історія подвигу. Історія кохання
В’ячеслав Григорович Саражан народився в Миколаєві 25 лютого 1980 року. Батько В’ячеслава Григорій Петрович все життя працював водієм, мама – Клавдія Федорівна працювала в ЖЕКу, спочатку бухгалтером, а потім начальником. У 1985 році в родині Саражан з’явилась донечка Юля. Батьки багато працювали і В’ячеслав часто доглядав сестричку, по дорозі в школу заводив Юлю в дитсадок, був хорошим і відповідальним старшим братом.
Ще у шкільні роки В’ячеслав зацікавився військовою наукою та по закінченні 8-го класу вступив до Криворізького військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, де вже в якості ліцеїста заглибився у вивчення основ військового мистецтва.
Після закінчення навчання в ліцеї В’ячеслав вирішує продовжувати кар’єру військового. Юнак їде до Харкова та успішно складає екзамени на вступ до військового інституту внутрішніх військ МВС України (нині - Національна академія Національної гвардії України). До речі, саме тут В’ячеслав – курсант третього курсу, знайомиться з майбутньою дружиною, студенткою першого курсу Харківського національного педагогічного університету ім.Сковороди Юлею. Романтичні стосунки не завадили юнакові з відзнакою закінчити інститут, здобувши спеціальність тактичного рівня (бакалавр) «Автомобілі та автомобільне господарство». Молодий офіцер отримує направлення до військової частини 3039 міста Миколаєва, де і розпочинає службу в якості командира 2-го патрульного взводу 1-ї патрульної роти патрульного батальйону. Подальше проходження служби також пов’язане саме з цією частиною: невдовзі В.Саражан призначається заступником командира патрульної роти, згодом він командир патрульної роти, потім – перший заступник командира – начальник штабу першого патрульного батальйону, а з початку 2013 року – командир патрульного батальйону в/ч 3039 Південного ОТО. У 2013 році В’ячеслав вступив на командно-штабний факультет Національної академії Національної гвардії України, закінчити який не встиг...
І весь цей час поряд з ним була Юля, разом з якою В’ячеслав повернувся до рідного міста. У 2002 році молоді люди одружилися, а вже за рік святкували народження первістка – сина Дмитра, у 2010 році народжується донечка Віка. «Діти на нього дуже схожі, – посміхається Юля, як дві краплі води – і син, і дочка. Славік гарним батьком був, донечку дуже любив, балував, із сином любили разом рибалити. Для Дмитра батько був і другом і авторитетом, тому він дуже тяжко переживає цю втрату. Ми з чоловіком хотіли сина в Суворівське училище віддати, але після цієї ситуації Діма сказав, що військовим не буде. Йому лише 13 років, може ще передумає, піде по батьковим стопам, – сподівається Юля. Я б хотіла, щоб він був військовим», – ненадовго замислившись, додає молода жінка.
Юля розповідає про чоловіка з великою любов’ю і повагою. Вона і досі не вірить в його загибель і сподівається на повернення свого коханого, який для неї був тією самою «кам’яною стіною» за якою почуваєшся впевнено і спокійно. Юля служить в тій же частині, де і чоловік. Спочатку вона була діловодом, потім бухгалтером, зараз працює телефоністом. Згадує, що на роботі В’ячеслав не припускав ніяких проявів почуттів, підкреслював, що «тут мы с тобой не муж и жена, а сослуживцы». «А дома уважним був, любив готувати, консервувати, юшку дуже смачну варив, і борщ міг зварити, все міг… Тільки просив на службі про це не розповідати, соромився, а мені так приємно було, я так їм гордилася і дуже хотілось розказати, який в мене чоловік золотий, – розповідає Юля. Взагалі ми дуже дружні були, завжди разом: зранку дітей завезли – старшого в школу, меншу – в дитсадок, потім на роботу, і додому разом, і в обід я до нього бігала… Боже, як це важко, – не стримує горя жінка, 12 років разом прожили, а вони взяли і забрали його…»
В зону проведення антитерористичної операції В’ячеслав Саражан потрапив 28 липня 2014 року у складі зведеного підрозділу військової частини 3039. «Перед поїздкою я його умовила сходити в церкву, – згадує Юля. – Купила йому срібний ланцюжок з хрестиком, батюшка освятив хрестика, благословив чоловіка. Славік надів хрестика, а наступного ранку, як збирався на роботу, я помітила, що ланцюжка з хрестиком немає. Виявилось, що він на подушці лежить, застібнутий. Ну як він міг застібнутий злізти з голови? – дивується жінка. Мені здалося, що це поганий знак, я тоді дуже злякалась і просила чоловіка не їхати. А він каже: «Як же я не поїду, я комбат, в мене 200 чоловік, хлопці поїдуть, а я буду дома сидіти? Я дев’ять років учився щоб в такий час кинути людей і дома відсиджуватись?» Та Юля і сама розуміла, що В’ячеслав так ніколи не поступить, тож пішла до церкви, купила йому іконку Богородиці… Товариші потім розказували, що в одному з боїв куля влучила в кишеню, де лежали посвідчення та іконка. Куля пробила посвідчення, а ікону ні. В’ячеслав дістав кулю, і каже: «Ікона спасла, тепер це буде мій талісман»
Протягом серпня нацгвардійці виконували службово-бойові завдання на території Амвросіївського району Донецької області. В’ячеслав Саражан неодноразово очолював зведені групи з пошуку та знешкодження мандруючих мінометів та коригувальників вогню терористів біля прикордонного переходу «Успенка». 23 серпня 2014 року біля села Лисиче,
виконуючи обов’язки командира зведеної групи, підполковник Саражан прийняв бій з моторизованою колоною (близько 20-25 машин та бронетранспортерів) незаконних збройних формувань. В результаті бою було знищено більше 80-ти терористів, чотирьох взято у полон, знищено 15-20 машин противника, 3 пересувних склади боєприпасів та озброєння, два бензовози та захоплено російські експериментальні снайперські гвинтівки «Вихлоп».
Наступного дня підрозділ отримав наказ відходити у напрямку Маріуполя, але біля населеного пункту Войковський потрапив у засідку. Знаходячись у замикаючій колону машині, В’ячеслав Григорович разом зі своїм взводом забезпечив прикриття та відхід основної частини військового оперативного резерву з-під вогню противника. І навіть отримавши два осколкових поранення в руку та ногу, не покинув поле бою та продовжував керувати діями свого взводу по відволіканню вогню від колони.
Через інтенсивний обстріл однополчани не змогли зразу забрати тіло командира з місця бою, а коли повернулись на тому місці вже нікого не було…
Юля згадує, що коли 2 вересня хлопці повернулись в частину, вони не могли дивитись їй в очі, а вона не могла збагнути, як можна було покинути її чоловіка пораненого і ще довго не могла їм цього простити. Лише з часом прийшло розуміння того, що не будучи у тій ситуації, не знаючи що і як відбувалось не можна їх судити.
Через деякий час стало відомо, що в морзі в Амвросіївці знаходяться тіла 5 українських військових. Мати В’ячеслава та батько ще одного зниклого безвісті нацгвардійця Юрія Смирнова відправились в Амвросіївку, на той час вже зайняту сепаратистами. Там виявилось, що два тижні тіла лежали не в холодильниках, а просто «в затінку» і впізнати їх було практично неможливо. Батько упізнав Юрія по татуюванню, і вивіз усіх п’ятьох з окупованої території. А мати, не вірячи в загибель сина, відправилась далі. «В Войковському бачила ту розбиту колону, вигорівші вщент машини, шукала сина в Донецькому госпіталі, в СІЗО (її скрізь бойовики з автоматами супроводжували) – там було багато українських військових – і здорові, і поранені, всі бородаті, однакові, вона ходила поміж ними, гукала Славіка, – ледь стримуючи сльози розповідає Юля. – Не було його там. Потім сказали, що могли його пораненого в Ростов-на-Дону відвезти, в Таганрозі шукала… довго шукала… Скільки страху натерпілася, скільки горя бачила – не передати…»
А тим часом була проведена експертиза ДНК, яка майже зі стовідсотковою впевненістю підтвердила найстрашніші очікування. Проте, за словами Юлі, дані опису тіла, який прийшов з моргу, з реальними даними не співпадали, тому майже два роки родина не погоджувалась з результатами експертизи. В кінці березня 2016 року до військової частини надійшла постанова про визнання підполковника Саражана загиблим. 29 серпня, в другу річницю Іловайської трагедії, тіло В’ячеслава Саражана було ексгумовано та відправлено до Миколаєва, де наступного дня офіцера провели в останню путь з усіма належними почестями.
«До цих пір я не впевнена, що поховала свого чоловіка, – ділиться сумнівами Юля, а мати навіть на похоронах не була, каже, що то не її син…»
Указом Президента України № 330/2016 від 11 серпня 2016 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Саражан В’ячеслав Григорович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Наказом командувача Національної гвардії України № 125 о/с від 19.08.2016 року підполковнику В’ячеславу Саражану присвоєно військове звання «полковник» посмертно.
Назарова А.П.
