Історія кохання та історія розлуки

Історія кохання … У кожного вона єдина і неповторна. Почалася вона для Сергія та Тетяни 23 листопада 1996 року. Вони познайомились, коли природа, вмившись осіннім холодним дощем, почала сипати на землю сніг. Познайомились, аби назавжди пам’ятати очі один одного, слова. І багато троянд, які любив дарувати Сергій.
«Я часто говорила, щоб не витрачав гроші на квіти, а сьогодні я б цілувала ту кожну пелюстку», - каже Тетяна. Та хіба можна забути колись того, хто змусив тебе посміхатися, битися твоє серце частіше, інколи викликаючи навіть сльози. Але були то здебільшого сльози радості, які залишили глибокий слід у душі і серці.
Через три роки після першої зустрічі, саме 23 листопада, на світ з’явилось наше перше сонечко – донечка Анна – татова радість і гордість. Для неї він і зірочку з неба ладен був здійняти. Коли дівчинка підросла і стала справжньою помічницею народився і Андрійко. Сьогодні б вести сина татові до школи, але тато добровільно взяв автомат, аби виконати свій чоловічий і військовий обов’язок до кінця. Коли почалися бойові дії на сході нашої держави він одним з перших написав рапорт на відправку до зони АТО. Він був таким завжди. Чесним, відкритим, щирим і щедрим. У нього було багато друзів, бо нікому не відмовляв у допомозі. А ще – автомобілі. Ними марив вдень і вночі. Його найзаповітніша Тойота Кембрі сьогодні викарбувана на мармуровій плиті – як мрія, яку забрав з собою назавжди. В народі говорять, що треба посадити дерево, виростити сина, побудувати будинок. Перші два – Сергій виконав на відмінно. А от будинок – красивий, на два поверхи, аби всім місця вистачало так і залишився його мрією. Але скільки винограду та троянд насадив. Вони будуть радувати рідних та близьких і навесні, коли несміливо починатимуть дарувати перші листочки, і влітку – заквітчуючи подвір’я барвистим килимом, і восени – коли стиглі плоди нахилятимуть віття та лозу до землі.
Козаков Сергій Васильович народився 1 січня 1976 року в місті Очаків Миколаївської області. Школа, технікум, армія. Майже як у всіх хлопців того часу. Та звільнившись в запас, він приймає рішення продовжити службу і вже з 1997 року – почав проходити службу у військовій частині А 2637. За свою службову діяльність пройшов шлях від рядового військовослужбовця строкової служби до старшого мічмана, командира підрозділу військової частини. Спочатку на посаді торпедиста приготування і ремонту гідроскопічних приладів, потім – механіка лабораторії підготовки електричних торпед. Три роки техніком у цій лабораторії. Обіймав і посаду помічника начальника служби управління у в/ч А 2408. Рік проходив службу у в/ч А 2637 на посаді начальника відділення зберігання. З 2013 – начальник лабораторії підготовки та ремонту апаратури самонаведення. Зарекомендував себе як дисциплінований та професійний військовослужбовець. Серед колективу користувався авторитетом та повагою і довірою. Був надійним другом. Завжди люблячим батьком, чоловіком, сином, чудовим сім’янином.
Поряд з цим постійно навчався: Миколаївський кооперативний технікум, Миколаївський будівельний коледж. В 2012 році здобув кваліфікацію інженера-дослідника з механізації сільського господарства в Миколаївському державному аграрному університеті.
Начальник лабораторії військової частини А 2637 Козаков Сергій Васильович добровільно виявив бажання виконувати свій конституційний обов’язок щодо захисту своєї Вітчизни у зоні проведення антитерористичної операції.
6 квітня 2015 року в зоні проведення АТО, в секторі «М» під Маріуполем, близько другої години ночі на позиції військових виникла пожежа. Сергій Козаков забіг у намет, де спали бійці. Підняв їх по тривозі. У цей момент через пожежу вибухнули боєприпаси. Старший мічман отримав отруєння оксидом вуглецю, що було несумісне з життям і загинув, врятувавши життя восьми бійцям.
Наказом Міністерства оборони України Козаков Сергій Васильович посмертно нагороджений відзнакою «Знак пошани».
Історія кохання та розлуки так тісно переплелися в цій родині, що її не розірвати ні війні, ні часу. Коли раніше Тетяна плакала від радості, то сьогодні її сльози – це невимовний біль. Він виятрює душу до щему. Їх не бачать ні рідні, ні близькі, ні діти. Бо ці сльози… Вони не ллються. Вони час від часу боляче обпікають. Віримо, що Всевишній подарує діткам – Анні та Андрійку все найкраще, бо їх батько виконав в житті найбільшу роль.

С.М.Мандибура