«Щит»

Життя перед кожною людиною ставить свої випробування та іспити. Одні під тягарем складних умов ламаються, інші - лише гартують характер, силу духу і професіоналізм. Такою «незламною» людиною був і Олександр Іванович Батенко.
Народився Олександр 6 грудня 1987 року в Миколаєві в сім’ї військового. І, напевно, не випадково був названий саме цим ім’ям, що означає «захисник». Протягом усього життя він підтверджував це ім’я. Як згадує сестра Анна: «Сашко з дитинства був таким: то собаку, то кішку захистить, не кажучи вже про рідних та близьких йому людей». А згодом він став захисником своєї країни, своєї Батьківщини.
Сашко був іще зовсім маленьким, коли його родина переїхала до Чити в РРФСР. Адже батько був військовим і його, як це було зазвичай у СРСР, «кидали» по гарнізонам. Ось так на декілька років родина Батенків опинилась в Читі. Багато часу маленький Сашко проводив у військовій частині батька, був улюбленцем солдат - «дитиною армії», тут він зрозумів, що хоче бути військовим.
Після розпаду СРСР родина Батенків повернулась в Україну, до рідного Миколаєва. В сім років Сашко пішов до першого класу школи №26 - прекрасно вчився, був гордістю класу, допомагав однокласникам в навчанні, був чудовим другом. Захоплювався східними єдиноборствами, боксом, боротьбою, любив футбол. У 2003 році екстерном закінчив навчання у 5-й вечірній школі.
Ще в дитинстві в Олександра розвинулась плоскостопість і коли прийшов час ставати на облік у військкоматі, він не пройшов медогляд і отримав так званий «білий квиток». Це завдало хлопцю душевного болю, адже служба у Збройних силах була однією із заповітних мрій юнака. А ще треба було отримати вищу освіту та водійські права. Виконуючи початкові пункти життєвого плану, у 2010 році Олександр поступив до Південно-cлов’янського інституту Київського cлавістичного університету на спеціальність «економіка». Навчання поєднував з роботою.
Взагалі Сашко почав працювати ще з 16 років. Поміняв багато спеціальностей та місць роботи: працював у пекарні, на ПАТ «Сандора»,  в підрозділі охорони на Побузькому феронікелевому комбінаті, гірничо-металургійному комбінаті «Криворіжсталь», на ПАТ «САН ІнБев Україна». Підспудно шукав роботу схожу на військову службу, тому надовго ніде не затримувався. У 2012 році Олександр їде на заробітки до Києва.
В квітні 2014 року Рада Національної Безпеки і Оборони України оголосила про початок масштабної антитерористичної операції на Сході України, маючи на меті зупинити розгул сепаратизму та тероризму в регіоні. Олександр Батенко пішов добровольцем в зону АТО. «Інакше він не міг, - каже сестра. Він – патріот. Син військового. А батько завжди був для нього авторитетом».
Ще під час Майдану Олександр примкнув до «Правого сектору», а вже навесні захищав країну в лавах перших добровольчих формувань. Влітку 2014 року він звернувся до Житомирського військкомату та став снайпером у 90-му окремому аеромобільному батальйоні 81-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ. Спочатку були навчання на полігоні, а з жовтня - АТО. Протягом майже трьох місяців бійці 81-ї аеромобільної бригади разом з іншими підрозділами ЗСУ тримали оборону в селі Піски та в новому терміналі Донецького аеропорту. Недовгі перепочинки в Костянтинівці, де знаходився штаб бригади, Новий рік – в ДАП, в січні – коротка відпустка – остання зустріч з рідними. Після відпустки – знову ДАП, Піски, Водяне.  
А після підписання Мінських домовленостей 26 лютого 2015 року Олександр Батенко загинув. Він і два його товариша загинули внаслідок танкового обстрілу під час так званого «тимчасового перемир’я»…
Указом Президента України від 15 травня 2015 року №270/2015 за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Батенка Олександра Івановича посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
21 вересня до Миколаєва приїхали Сашкові побратими, які передали матері його нагороди: орден «За мужність» ІІІ ступеня та іменний кортик «За мужність і військову доблесть під час АТО 2014-2015» від командування 90-го окремого аеромобільного батальйону. Вклонилися могилі. Мама і сестра розповіли, яким Сашко був у дитинстві. Бійці згадували спільну службу. Сергій Ситнік – кращий друг, вони завжди були поряд, прикривали один одного, а незадовго до загибелі Олександра Сергій опинився в лікарні через запалення нирок. І до сьогодні вважає себе винним у його загибелі, бо коли вони були разом – були невразливі. Поділився спогадами і Сергій Пронін, який витягнув Олександра з поля бою. Всі вони згадують загиблого побратима як добру і світлу людину. «Саме в таких екстремальних умовах, «а не в миру», перевіряється дружба, - кажуть вони. - Таких як Сашко – одиниці».
Його позивний – «Щит» - і на цій війні він був надійним щитом своїм побратимам і своїй країні.
Вічна Слава Герою!

Назарова А.П.