Віддав життя за Україну
Михайло Артеменко народився у Миколаєві 27 грудня 1984 року в родині працівників Миколаївського театру ляльок – звукооператора Красюка Віктора Михайловича та актриси Артеменко Людмили Матвіївни. Там і виріс, знав увесь репертуар, багато разів міг дивитися одну і ту саму виставу, їздив з батьками на гастролі. Театр став для нього другою домівкою, де усі його знали та любили.
Із народженням Михайла зародилась й перша родинна традиція – прикрашати ялинку 26 грудня. З цього дня розпочинались зимові свята – День народження, Новий рік, Різдво, які, навіть коли хлопець виріс, зустрічали в сімейному колі. Взагалі, Михайло дуже цінував родинні зв’язки, правда рідних братів та сестер не мав, але тісно спілкувався з родиною маминої сестри Тамари, особливо з двоюрідним братом Євгеном та сестрою Людмилою. І хоча жили вони в різних містах, проте влітку відпочивали разом, приїздили один до одного в гості. Людмилі в кожен свій приїзд дарував орхідеї. Поважав старшого брата Євгена, часто радився з ним, прислухався до його думки. Лише один раз не послухався – коли в АТО пішов. Євген і сьогодні не може собі пробачити, що не відмовив брата… 
До дев’ятого класу Михайло навчався в ЗОШ №11 м. Миколаєва, займався карате, самбо, плаванням, ходив на байдарках. За натурою був лідером, хоча характер мав спокійний, урівноважений, але коли вже щось надумав – не відступався: не сперечався, спокійно вислуховував інші думки і поради, та робив так як вважав за потрібне. Усі його Мішанею звали, а хлопці в АТО – «Миколаївським ведмедем» (мав зріст 188 см). У підлітковому віці чомусь незлюбив своє ім’я, питав: «Мамо, як ти могла мене назвати Мішею?». А з часом радів: «Яке в мене ім’я хороше: можна казати і Міша, і Михайло, Мішаня, Мішутка, Майкл, Міхаель…»
З дитинства цікавився історією, у першу чергу воєнною історією, географією. З батьком часто спілкувались на ці теми. Подобались фантастика, пригоди (улюбленою була книга Жуля Верна «Діти капітана Гранта»), історичні фільми, передачі про космос, американський реп. Хазяйновитий був, у квартирі сам ремонт робив: міг і електрику провести і шпалери поклеїти. Надзвичайно любив машини, розбирався в них – це для нього стало і роботою і хобі, тому у 2000 році вступив до професійного технічного училища №25, яке закінчив у 2003 році та здобув дві спеціальності – слюсар з ремонту автомобілів та електрозварник ручного зварювання. Після училища влаштувався працювати на станцію техобслуговування. Взагалі роботи не боявся, підробляв і в охороні і на таксі, не сидів без діла. Батьки навчали сина: «Іди до своєї мети і ти до неї прийдеш». Він так і робив: захотів купити машину – знайшов підробіток. Надумали поїхати в Іспанію – відкладали кошти і поїхали. «Мрії збуваються», – казав Михайло. Так само пристрасно як і авто любив молодий чоловік подорожувати, хотів побувати в Сполучених Штатах Америки, але цю мрію не встиг здійснити.
Людмила Матвіївна розказує, що у них вдома завжди живність була. Коти, собаки по 17–20 років жили, в родині важко переживали смерть улюбленців. Пригадує мама і такий випадок: бабуся одного з Михайлових приятелів казала онуку – як помру, віддайте Зосю (бабусина кицька) в хороші руки. І одного дня Мішаня прийшов із Зосею на руках. «Вона буде жити у нас», – сказав. Коли телефонував з АТО, розповідав про тварин, які у них жили: про собаку Пульку, що любила їздити з ними на БМП, про те як доглядали поранену кішку, і як переживали, що вона не вижила… А Зося померла через місяць після загибелі Михайла.
Дбайливо зберігає мамина пам’ять безліч історій про Михайла, життєвих ситуацій: веселих і сумних, важливих і буденних. Пригадує, що коли йшов до військкомату на строкову службу, його запитали: «А ти хочеш служити?». «Так», – рішуче відповів Михайло. Там жартома бідкалися: «Куди ж тебе брати – в танк не помістишся, з окопу виглядатимеш, в кущах не сховаєшся». Але на строкову його так і не взяли за висновком медкомісії через проблеми зі спиною.
«Дуже хорошим сином був, мене «мамулєю» називав, – розповідає Людмила Матвіївна. Друзі його казали: «Знаєте, він Вас так любив». «Ми з ним були не тільки як мати і син, але і друзями, цікавилися справами один одного. Він мене завжди дуже підтримував, був готовий вислухати, дати пораду, допомогти, з ним дуже комфортно, спокійно було. Всі його любили, для всіх наших друзів, знайомих, сусідів його загибель стала шоком», – продовжувала мати.
Коли в липні 2015 року молодий чоловік отримав повістку з військкомату, в нього і думки не виникло, щоб не піти або відкупитися. 
На умовляння матері залишитись відповідав: «Мамо, як ти можеш так казати? Ми ж патріоти» (мама і син були активними учасниками Миколаївського майдану). Хоча члени медкомісії вагалися, але врешті-решт визнали Михайла годним до проходження служби. Спочатку молодий чоловік проходив загальну підготовку на Широколанівському полігоні, потім був направлений до 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, що дислокується в Мукачевому. Подальшу підготовку вже як водій-механік БМП проходив у навчальному центрі в Десні. Наприкінці серпня підрозділ отримав наказ вирушати на Схід. 28 числа прибули в розподільчий табір під Щастям, де були сформовані взводи, роти, а через тиждень – в село Комишне Луганської області, що на кордоні з РФ. Стояли там близько 3-х місяців – закривали державний кордон від можливого вторгнення з російської території, адже прикордонники контролювали лише пункти пропуску. За цей час в Михайла склались добрі враження від людей, разом з якими він ніс службу, і товариші згадують бойового побратима як людину доброзичливу, безвідмовну, кажуть, що на нього завжди можна було покластися.
У другій половині листопада підрозділ повернувся на Яворівський полігон. Наприкінці року Михайло отримав відпустку і Новий 2016 рік зустрічав дома, з середини січня – навчання у Широкому Лані, а 3 березня підрозділ вже приступив до виконання бойових завдань у районі села Невельське Донецької області. Позиції українських військових з трьох сторін оточували терикони, з яких велись обстріли. Дні проходили в постійних чергуваннях на пунктах спостереження, регулярних сутичках з противником. Завдяки появі тепловізорів і вночі мали змогу контролювати свій периметр, прострілювати територію, якщо не оголошувався режим тиші. Часто над позиціями літали безпілотники, які коригували точність обстрілів. Артилерія противника руйнувала такі будови, у які було досить непросто влучити: то виносні пункти спостереження рознесуть (невеличкі споруди зібрані з ящиків та мішків із піском), то кухню зруйнують, то генератор спалять…
Незважаючи на постійну небезпеку, перебування на передовій було досить одноманітним, тому військових завжди радували приїзди волонтерів, які щиро допомагали і балували їх (часто привозили усілякі смаколики: домашню випічку, цукерки, фрукти), та концертних колективів. Одного разу Михайло розповідав як приїздив до них на передову ансамбль з Тернополя, казав, що усі були в захваті: «Ми таке задоволення отримали, так аплодували їм».
Михайло гордився тим, що захищає свою країну, але і за домом сумував. В останній СМСці написав мамі: «Все буде добре, головне – вірити». Цього дня він зі своєю коханою дівчиною Лідою довго розмовляв, говорили про все – і про життя, і про любов, і про красу природи… А за дві години його не стало.
Загинув Михайло 4 липня 2016 року під час артобстрілу. Хлопці розповідали, що він до останнього підбадьорював усіх, заспокоював: «…не панікуйте, зараз обстріл закінчиться». Коли поблизу розірвалась міна, Михайло прийняв на себе більшу частину осколків, прикривши собою товаришів (інші отримали поранення, контузії).
Указом Президента України № 23/2017 від 3 лютого 2017 року за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Артеменко Михайло Вікторович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Назарова А.П.
