Він був справжнім…
Під час виконання бойового завдання в зоні АТО на 22-му році життя загинув сержант контрактної служби, старший оператор протитанкового взводу 1-го аеромобільно-десантного батальйону 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади Новицький Анатолій Олегович.
До останнього його рідні й друзі не вірили в це, сподівалися, що сталася жахлива й прикра помилка. А Толя, їхній Толя – такий енергійний, завжди оптимістично налаштований, добрий, турботливий – живий. 
Горе увійшло не лише у родину, де втратили сина, брата, внука, біль стискає серця всіх, хто знав, любив Анатолія. А таких людей дуже багато. Найближчі з них, котрі були поруч з юнаком у різні періоди його життя, згадуючи про нього, допомогли зрозуміти, яким він був. І лаконічні рядки біографії хлопця – «Народився… Вчився… Вступив…» – наповнилися фактами…
М. М. Михальченко (класний керівник): Учителі завжди пам’ятають своїх вихованців, хоч скільки б їх не було. А таких, як Толя – хороших і світлих, – забути просто неможливо.
Знала його з 1 класу. Пам’ятаю скромне, допитливе, привітне хлоп’я з рум’янцем. Я тоді займалася з ним як логопед і була для нього «рогопедом». Пізніше стала для Толі класним керівником.
Він дуже любив свою маму, допомагав їй по господарству, не цурався ніякої роботи. Був надією і опорою для неї. Я не раз говорила дівчатам: «Дивіться, який господар буде!» Толя завжди опікувався молодшою сестрою. А ще любив і поважав свого вітчима Юрія Миколайовича Ткачова, який не просто замінив йому батька, а став наставником і старшим другом.
У школі хлопець ніколи не пас задніх, навпаки – був активним, жоден захід не обходився без його участі. Чи то осінній бал, на якому він був галантним партнером у танцях, чи то на спортивних змаганнях, у яких, як мінімум, ставав призером. Спорт, причому різні його види, був найбільшим захопленням Анатолія. Його формою був спортивний костюм.
Після того, як він закінчив школу, теж тримала його в полі зору, цікавилася успіхами.
Доля ніби вела його до військової справи. Спершу вступив до університету, потім пішов до лав армії. Він мріяв працювати в міліції, але щось не склалося. Обрав службу за контрактом. Без перебільшення, він став справжнім воїном. Спілкуючись із ним останнім часом у соціальних мережах, запитувала: чи далеко він від небезпечних подій? На що отримала відповідь: «У самому пеклі…». «А мама знає про це?». «Їй про це знати не треба». І завжди додавав смайлика.
7 липня з ним спілкувалася, а 11 липня дізналася, що він пропав. Приголомшені, ми разом з його однокласниками зібралися в парку й не могли повірити, що це правда. Були різні припущення. Крім одного – що він міг утекти. Тому що такі, як Анатолій Новицький, не ховаються, сховатися можна було тільки за його спиною.
Доля посилає такі складні випробування тільки сильним людям. Таким був і Толя. Він справжній герой нашого часу. І дуже жаль, що покинув цей світ так рано.
В. А. Андреєв (учитель фізичного виховання, «Захисту Вітчизни»): Толя – один із кращих моїх вихованців, «універсальний солдат», бо вмів усе: бігти стометрівку – краще за нього ніхто це не зробить, підтягуватися – він найбільше, грати в баскетбол – і не намагайтеся в нього виграти, теніс – чемпіон району, шахи – командира батальйону перемагав, волейбол, футбол, гирі, військово-прикладне багатоборство – скрізь і завжди серед перших. У складі шкільних команд був переможцем і призером багатьох районних і обласних змагань, зокрема, військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура»), «Богатирські ігри», «До захисту Батьківщини – готовий!». Толя – бронзовий призер перших Всеукраїнських змагань «Ігри чемпіонів – 2009», що проходили в Артеку. Увесь свій час юнак проводив у спортзалі. Я йду додому зі школи пізно ввечері – і Толя зі мною, я у вихідні на змагання – він теж. Хлопець не мав шкідливих звичок, можливо, комусь здасться незначним, але всі важливі в його житті події ми відзначали з… цукерками і соком.
Анатолій був душею колективу в школі і в армійському батальйоні. Прямий і відкритий, упевнений і відповідальний, ніколи не відмовляв: треба – значить треба. Не знав слів «не хочу», «не можу», «не буду». Він був справжнім...
«Добрий і дисциплінований», – так про нього сказав командир. «Надійний і свій у дошку», – так про нього говорю я, поділивши людей на тих, з ким можна йти в розвідку, а з ким – ні. На всі 100% стверджую: «З Толею, навіть не замислюючись, – пішов би!»
Коли хоронили Толю, я вперше в житті побачив, як плаче бойовий офіцер. З гордістю за свого учня слухав його командира, який назвав сержанта А. Новицького одним із найкращих бійців (Толя і в бригаді став бронзовим призером України у спортивних змаганнях десантників). Він не раз рятував свій батальйон, влучно вражаючи супротивника, як це було в боях під Ямполем та Слов’янськом. Його загибель – велика втрата для товаришів по службі.
Спілкуючись в останні місяці, я завжди чув від нього: «Не турбуйтеся, все буде добре! Я обов’язково повернуся». Такі, як він, не мають права гинути. І я до цих пір вірю, що він живий, бо можна вбити тіло, та не можна вбити душу, поки жива пам’ять людська.
А пам’ять ми збережемо: друзі-баскетболісти, спортивна громадськість, депутатський корпус вирішили започаткувати баскетбольний турнір на честь Анатолія Новицького.
Олексій Михайлов (друг): Дуже важко говорити про найкращого друга в минулому часі. Але я спробую. Тому що дуже хочу, щоб більше людей дізналися, яким він 
був чесним, порядним, знав ціну дружбі, не зраджував і не підводив.
Із Анатолієм ми вчилися у паралельних класах Новоодеської ЗОШ № 1. Десь до 7 класу не помічали один одного. Зблизив нас на одному зі змагань спільний інтерес – спорт. Займалися різними його видами під наставництвом В. А. Андреєва в школі, а також – у ДЮСШ. Я відточував майстерність із легкої атлетики, він – із баскетболу. Які ми були щасливі, коли на районному стадіоні «Колос» облаштували баскетбольний майданчик. Не повірите, влітку приходили туди о 5-й ранку, щоб пограти до спеки. А впоравшись зі всіма справами, збиралися ще й увечері, розходилися, коли вже не було видно м’яча.
Ми грали в баскетбольній команді «Best», яку пізніше з легкої руки нашого друга Руслана Хомича перейменували в «Street ghosts», що означає «вуличні привиди». Два роки поспіль Толя у складі команди брав участь у турнірі Нової Одеси з баскетболу. Цьогоріч ми граємо без нього. Поки лідируємо. Хочемо присвятити йому нашу перемогу.
Спорт привів нас обох в інститут фізичної культури та спорту Миколаївського національного університету імені В. Сухомлинського. Думали вийти в майбутньому зі спеціальністю «Вчитель фізичної культури». Хоча Толя прагнув опановувати і військову справу. Вчилися в одній групі, сиділи за однією партою. Через рік Анатолій сказав: «Це не моє. Я піду в армію». Після строкової служби виявив бажання служити за контрактом у 79-й аеромобільній бригаді. Складні будні десантника його не лякали. Давно залишився позаду страх перед першим стрибком із парашутом, справлявся з усіма труднощами. Став задумуватися про кар’єру військового.
Першим серйозним випробуванням стало перебування на кордоні Криму й Херсонської області, коли тільки-но почалися відомі всім нам події на півострові. А потім зона АТО.
Коли я запитав його по телефону, чи не страшно, він відповів: «Страшно було до першого пострілу, а потім уже не страшно». Йому було лячно за товаришів, яких він, як сильніший, із кращою фізичною підготовкою, намагався захистити.
Він патріот своєї країни. Це кажу без пафосу. Коли у школі звучав гімн України, він завжди клав руку на серце й повторював слова.
Востаннє бачив друга у квітні. Він планував, що зберемося всі 18 травня на його день народження. Але в цей день додому його не відпустили. А через два місяці Толі не стало. І всім його задумам не судилося здійснитися. А він так хотів поїхати на море… Думав, що сам відремонтує машину (для нього такий сюрприз до повернення підготував вітчим)… Мріяв виграти чемпіонат із баскетболу… Планував побувати на випускному в друга Дмитра Басарабенка… Вірив, що колись тренуватиме молодіжну команду з баскетболу й вони стануть відомими не тільки у місті й районі… А ще плекав найзаповітнішу мрію – створити сім’ю, мати сина, щоб виховати його справжнім чоловіком…
Я не можу до кінця усвідомити, що його більше немає. Він, напевно, як повітря: коли поруч, його не помічаєш, його не стало – і тисне у горлі.
Кажуть, Господь забирає найкращих, а нам залишається тільки згадувати їх. Твій вічний сон – наш вічний сум, Анатолію.
ФокшаО.Є.
