«У рідні краї повернусь яблуневим я цвітом…»
Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
О. Максимишин-Корабель
Всі війни коли-небудь закінчуються. Обов'язково закінчиться й ця – несподівана, неоголошена й дуже кривава. Війна закінчиться, та залишаться свіжі могили усіх тих, хто чесно виконав свій солдатський обов'язок, не порушив присягу, не зрадив друзів. Єдине чого не зміг, - повернутись додому живим. І серед облич на фото у траурних рамках – усміхнений юнак з відкритою всьому світу щирою і доброю душею, 22-річний Сашко Крук.
«У рідній Україні, у люблячій родині, зростав юнак здоровим, веселим й чорнобровим»
Сашка серед ровесників завжди вирізняло особливе почуття відповідальності. Адже зростав у школі, де тато працював вчителем фізичного виховання, а мама - шкільним бібліотекарем та педагогом-організатором. Тато виховував дітей у любові, але й у строгості. Бо до вчительських дітей (у подружжя є й старша донька), як загальновідомо, завжди підвищені вимоги, щоб ніхто не міг докорити, що, мовляв, до інших ви вимогливі, а як же щодо свого?
Був дуже світлою, позитивною дитиною. Навчався добре, в початкових класах, навіть, на відмінно, був активним. Мав багато нагород – за успішне навчання, участь у спортивних змаганнях з футболу, баскетболу (до спорту Сашка тато залучив, а він вже, в свою чергу, подавав добрий приклад своїм друзям, згуртовував спортивну команду), предметних конкурсах, творчих.
У нього був дуже гарний голос, хлопець чудово співав. Брав участь у всіх концертах по району (виступав на сценах Куцурубського, Парутинського , Дмитрівського та районного Будинків культури), у конкурсах та фестивалях – у «Перших ластівках», «Червоній калині» та інших, посідаючи призові місця. Як призер одного з них, навіть, записувався на радіо разом зі своєю бабусею Валею, дуетом. Гарно малював, і за це теж був відзначений нагородами.
«Він крок за кроком йшов назустріч долі, активно й вперто пізнаючи світ»
Захоплювався технікою. У родини був мотоцикл «Мінськ», тож він вже з 11-12 років крутився біля тата, коли той його ремонтував, допомагав йому, а далі і їздити навчився. Коли йому було 14, стався такий випадок: він за 2,5 години повністю розібрав мотоцикл (аби полагодити двигун) і зібрав, поки батьки прилягли трохи відпочити. Тато тоді дуже здивувався, навіть, не повірив одразу.
Сашко захопив тягою до техніки й навколишню дітвору, хлопчаків, ще молодших від себе, які тяглися до нього, ходили за ним «табуном», вбачаючи у старшому товаришеві авторитет.
Навчався спочатку у Солончаківській школі, а в старших класах – у Парутиному (бо в Солончаках через недобір дітей класи не укомплектувалися).
Відслужив строкову службу, працював на одній з фірм у Миколаєві, бо коли хотів разом з товаришем піти служити контрактником до однієї з військових частин Очакова, аби здійснити свою мрію стати військовим, хлопцям чомусь відмовили.
Але коли розпочалися воєнні дії на Сході країни, його разом з іншими призвали по мобілізації через військкомат на 45 діб на навчання. Спочатку хлопці були в Миколаєві (в Соляних), а коли розпочалися сумнозвісні події в Криму, їх доправили на Херсонщину. А звідти вже – в зону АТО.
«Якщо смерть захоче заглянути в очі, за спиною друга не знайде мене»
Був дуже товариським, мав багато друзів і надзвичайно розвинене почуття «ліктя». За друзів (втім, як і за рідних), міг піти, як мовиться, у вогонь і воду. Жодного разу нікого не підставив, не підвів, був надзвичайно відповідальним.
По мобілізації його призвали разом з кращим товаришем Ванею Сосненком (з яким навіть жили поруч), бо хлопці домовились, що коли призиватимуть одного, то обов'язково піде й інший. Обидва потрапили водіями у 79-ту окрему аеромобільну бригаду, і були направлені до зони АТО. Але у Вані в дорозі щось трапилося з машиною, і поки він її лагодив, відбився від своїх і був приєднаний до іншого військового підрозділу. Мабуть, саме це і врятувало йому життя.
«Виглядай мене, мамо, болем серце не край»
Він вважав святим обов'язком захистити країну та своїх рідних. У телефонній розмові з мамою, коли та (як і всі мами), плачучи, почала його відмовляти від мобілізації, тривожачись за життя сина, відповів їй, заспокоюючи: «Мамо, якщо не я, то хто? Хтось же має вас захистити. Не турбуйся за мене. Зі мною все буде добре. Ми їх не пустимо до вас». Передзвонюючись з рідними, вже навіть після того, як вони довідались, що він у зоні АТО, ніколи не скаржився, не розповідав, у якому пеклі доводилося перебувати, бо жалів батьків, піклувався, аби вони не хвилювалися, особливо мама. Навпаки, підбадьорював їх, навіть, жартував.
«Пронизує серце скорбота прощання»
Веселий, компанійський, він встиг скрізь, навіть і перебуваючи в зоні АТО, завести чимало друзів.
Тому на похоронах Сашка було дуже багато людей, поприїжджали з Парутиного, Дмитрівки, Очакова, Миколаєва усі, хто його знали, дійсно любили й поважали та ставилися з душею. Було багато військових, у тому числі, й майор з тієї частини, де він служив. Коли хлопця ховали, військові відсалютували йому автоматними чергами, вшанувавши пам'ять товариша.
«Від горя зчорніли зсумовані батько та мати, що й досі не вірять в гіркі похоронні рядки»
Матусі плекають своїх соколів не для війни, для того щоб вони жили, працювали, кохали, а не поверталися додому весняним яблуневим цвітом чи осінніми зорепадами.
Хіба можна виразити горе та розпач рідних словами? Ніколи не відболить материнське і батьківське серце через втрату рідної дитини. Тато не знає, як жити звичайним життям після загибелі сина, як можна колись змиритися з цим.
Залишилася у журбі 18-літня Оля, дівчина, яка могла б стати Сашковою долею. Вона, як може, розраджує нині його батьків, намагається втішити їх у безмежному горі.
Їм би разом жити та жити, народжувати таких же, як і самі – гарних і світлих душею дітей… Та не судилося. Чужа зла воля відібрала його життя, як і десятків інших юнаків по усій Україні. Тож обов'язок усіх нас, усіх, за чиї мир та спокій вони загинули, жити так, аби жодним словом чи вчинком не заплямувати світлу та чисту пам'ять цих справжніх героїв.
Кочмар Л.
